Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Ми коло річки Прірви. Недалеко станиці Чорноерківської.

— Чорноерківської? Річка Прірва? Зроду не чула. А скажи, звідси станиця Чигиринська далеко? Чула таку?

— Чула, Сонечко, чула. Туди верстов двісті.

— Двісті? Ой лихо! Мені ж туди поспішати треба. Скажи, в який бік туди іти, і я побіжу.

Вона підхопилася. Напружилась, ось-ось зірветься з місця і полетить, мов птиця.

Над головами завило, земля здригнулася. Берег завихрився, На греблі вибухали гарматні снаряди, розшматовуючи хури, на яких їх везли. Чорний дим поповз на берег. Наймичка схопилася, допитуючись:

— Кудою до Чигиринської?

— Чекай, сестричко, тебе ж уб'ють. Хай скінчиться бій. Ранком підемо. Та не стій! Лягай на землю! Загинеш, нещасна! — крикнула Наталя, вхопила наймичку за ноги, звалила і притисла до землі.

Вибухали снаряди. Густий дим вкривав і річку, і береги.

Ніч видалася холодною. Понад Прірвою, в очеретах, світилися невеличкі вогнища. Коло кожного з них зібралось по декілька чоловік обозників, що зосталися без гарб та коней. Вони тепер могли іти куди завгодно, але чекали ранку. Одних валила втома, інші боялися дикого звіра, трясовини, до якої вночі можна швидко трапити.

Коло одного вогника сиділи Наталя, Харитина і Мелашка. Розповідала Харитина:

— Я дочка Григорія Заплюйсвічки із станиці Чигиринської. А чоловік мій, Остап Дикун, — командир партизанського загону. А ви мені торочите — наймичка, наймичка. Чекайте, чекайте. Може, і була наймичкою. Десь щось я забула. Ось пам'ятаю, що жила вдома, потім полонив мене Пимон Бунчук. Мій Остап наступав на печери, де ховалися бандити, а потім я тут опинилася. Як опинилася — не можу пригадати... Бунчук бандитствував у горах за Гарячим ключем, його головорізи золото охороняли в печерах.

— Де золото, там і лихо, вбивства, — зітхнула Наталя.

— Правда твоя, — погодилася Харитина. — То страшне було золото, дівчата. Навесні вісімнадцятого року червоні захопили Катеринодар, перед тим денікінці вивезли з міста свій золотий запас. Багато золота. Були на хурах золоті хрести, чаші, євангелія та вівтарі. З усіх церков Кубані забрали. Було там золото й срібло, яке лежало в банках для розплати з турецьким флотом. Теє золото Пимон Бунчук заховав у горах, у печерах таємних. Там, коло печер, конвой перестріляв усіх хурщиків та вантажників. Загинуло триста чоловік. Пимон боявся, що хтось із них викаже більшовикам схованку. А через день загін Пимона перестріляв і конвой. То аби ніхто не знав, де золото. Не пішло їм на користь те золото. Всі загинули, а Пимон у гори втік. Він давно залицявся до мене. Я вже заміж пішла і дитинка знайшлася, синочок, Остапик мій маленький, а він усе не відставав.

Чоловік мій до партизанів подався. Загін згарбузував, аби Пимона знищити. Та велика сила ще в бандита була. Одної ночі наскочили вони на станицю, пограбували квасниці та до нас у хату. Ой, страх згадувати... Ми вечеряли пізно, аж Пимон на порозі. Кинувся до мене, вхопив за руку: «Збирайся. Я беру тебе заручницею. Хтось з моїх постраждає від Остапа — заріжу!» Я вирвалася та за ніж. Крикнула, що нікуди не піду. Пимон оскаженів, крикнув: «А, оце ще дівчата будуть мене ножем лякати!» Вирвав з рук ножа, став тягти до дверей.

Та тут вступився батько. Відштовхнув Пимона, підняв сокиру над головою, закричав: «Де ви знаходитесь, забули, що я станичний отаман і член Ради? Геть із моєї хати!» Пішов на них, махаючи сокирою.

Я вискочила до другої кімнати, а тоді у вікно та до саду. Хотіла людей на допомогу кликати. Та не встигла. Наздогнав Пимон. Зв'язали руки-ноги, забили кляпа в рота, кинули поперек сідла Пимонові й помчали в гори. А що сталося з батьком та матінкою, що стало з моїм синочком, — не знаю. Може, і в живих немає... Аби скоріше день наставав, на крилах полечу додому, — схлипнула Харитина.

— Підемо, Сонечко, підемо, Харитиночко, як тільки стане сіріти, — заспокоювала Наталя.

— Всеньку ніч везли мене, — продовжувала Харитина, — то густими лісами, то глухими ущелинами, то холодними потоками. Вдосвіта Пимон повів мене На гору. Крута стежка вс,е вгору та вгору. Глянула вниз, а під ногами хмари, небо зовсім близько. Дивлюся, в рудій скелі щілина. Запхнули мене туди, а там велика печера. Кинули на ліжко з ведмежих шкур. Коли очуняла, огледілась — тікати нема куди. Перед печерою майданчик з п'ятак, а кругом провалля. На майданчику вартові, лежать вовкодави та шавки. Через день з'явився Пимон. Гостро блимнув на мене, тоді зуби скалить, усміхається: «Ага, прокинулась? Ну, звикай до нової хати. Тут будемо жити. Хочеш їсти?»