Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Гей, хурщики, гарби по десять у ряд! Швидко! Голови роззявам порубаю.

За старшим урядником бігли солдати. Хапали коней за вуздечки, тягли за собою. Перед річкою вилаштували три ряди гарб по десятку в кожному. Вчепилися за гарбу, на якій сиділи дівчата, галасували:

— Злазьте, бо опинитеся у Прірві! Та злазьте ж, дівчата, бо полковник нам голови постинає.

Наталя зняла Соню з гарби. Попереду крик. Засвистали батоги. Перший десяток гарб за хвилину пірнув у воду. За першим другий. Біляки підпихали гарби, били батогами коней. Коні поводили головами, дико іржали, але гарби тягли їх на дно. Заляскали постріли — солдати стріляли в коней. Так загатили піврічки. Тоді стали кидати на гарби у воді мішки зерна. Накидавши вище води, стелили дошки, Полудрабки й по них гнали інші гарби, поки не досягли того берега. Не встигли як слід зробити цю дивовижну гать — погнали худобу. Спочатку пустили овець. Вони побігли, тулячись одна до одної, жахаючись. Прірва зачервоніла.

Наталя обхопила Соню і сама, заціпенівши з ляку, дивилася на греблю, яка ворушилася. Поруч стояли онімілі хурщики. Мелашка, знявши руки до неба, кляла полковника Татарку.

— І бодай тебе, ірода, перша куля не минула. А щоб тебе малим мати в ложці води була втопила! А щоб тебе гарматою розірвало! Та щоб тебе пранці погризли, та щоб ти сам до Прірви головою кинувся!..

Прокляття бідної дівчини не дійшли до бога, їх почув Тимошенко.

Він торкнув свого коня, під'їхав поближче до Мелашки і вдарив її нагаєм з волячої жили.

— Прикуси язика, суко!

Вона упала, задихнулася від болю,

Йшли та йшли отари, череди, гурти... Сонце висіло низько над степом, чорне від пилюги, страшне, зроду люди не бачили такого. В куряві знову з'явився полковник Татарка. Загарцював коло живої греблі. До нього під'їхав Степан Тимошенко, козирнув.

— Переправа діє, пане полковнику!

Полковник стрибнув з коня, розмашисто обняв, старшого урядника, поцілував у губи. Потім зняв з грудей георгіївського хреста, начепив на груди Тимошенкові й знову погнав туди, звідки вивалювалися гурти худоби й повзли валки. Здавалося: цьому нема ні кінця ні краю.

Раптом гурти худоби, гарби кинулися врозтіч: гнав шестерик. Коні тягли гармату. Влетіли на греблю, переїхали її і розвернулися. Коло гармати забігали гармаші. Алюром промчало ще кілька гармат, які теж розвернулися коло першої. Вони підняли жерла догори і дали залп. Потім, поспішаючи, стріляли й стріляли. Хурщики попадали на землю. Коло Наталі хтось кричав :

— Люди, роззявляйте роти, бо поглухнете. Вуха не витримають.

Наталя розкрила рота. Але раптом земля здригнулася, піднялася, і Наталя підлетіла вгору. Вибухова хвиля закинула її в Прірву. Дівчина випірнула, вхопилася за коріння верби, стала ногами на корч.

Худоба бігла по греблі, їхали гарби, а на тому березі, де стояли гармати, вибухали снаряди. Червоні били по біляках.

Наталя бачила це й не бачила, чіпляючись за коріння, вибиралася на берег і шепотіла:

— Жива... Жива... Що ж сталося з Сонею, з Мелашкою?..

Соня лежала на траві під вербою. Над нею сиділа Мелашка, мокрою хустиною витирала кров з її лоба.

Наталя підбігла до них.

Убита? — І впала на коліна перед Сонею.

— Жива, — відповіла Мелашка. — Дихає... Відійде. Я думала, ти пропала... Соня жива, осколком трошки черкнуло по лобі. Витирай їй лоба, а я пошукаю подорожника.

Опритомнівши, Соня підвела голову і мовчки озиралася. Сіла, скрикнула:

— Боже, де я? Куди потрапила? Що за мана?

В її голосі було стільки відчаю, а очі так жадібно дивилися навколо, так палали, що Наталя злякалась. Відсахнулася.

— Чи я сплю, чи все це наяву? — запитувала Соня. — Остап? Де мій син?..

— Соню, мила! — скрикнула Наталя. — Опам'ятайся. Що ти кажеш? Який Остап? Опам'ятайся, Соню. Ми самі сюди приїхали.

— Самі приїхали? А ти хто така?! Звідкіля взялася?

— Соню, — припадала Наталя. — Та хіба ти не знаєш мене. Я ж твоя Наталка!

Наталка? Яка Наталка? Зроду не знала ніякої Наталки...

— Як же не знала? Та ти ж наша наймичка. Мало не рік живеш у нас, Соню, я ж тобі за рідну сестричку була.

— Чекай, чекай, — відсахнулася Соня. — Чого ти мене Сонею називаєш? Я не Соня. Хто мене нак назвав? Я Харитина. Ой, голова болить, ой, як голова болить. Що зі мною робиться? Нічого не розумію. Ой, як голова болить... Все чуже навколо. Люди, небо, земля. Де ж мої рідні поділися? Де це я? Скажіть, де я єсть? Дівчино чорнобрива, ти плачеш, ти, мабуть, добра? Так скажи, де я? Скоріше скажи, бо голова моя трісне. Ой, болить. .