Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Петро Миколайович Кузнецов, — сказав юнак. — Мати є. Батько загинув. Живемо в Батуринській.

— Аж он звідкіля ти! А потрапив до нас.

— А ми тут з різних станиць. Із Канівської, Переяславської, Дніпровської, Полтавської, Уманської. По заклику Калініна пішли до ЧОНів. Кому літа не вийшли, на фронт не беруть. Ну, а в продзагоні ми справляємося.

І він подався до віялки, замінив стомлену дівчину і завертів здоровою рукою барабан.

До темноти гули віялки, а коли виплив місяць, валка продзагону повезла хліб на станицю Канівську.

Спочатку Тишко помітив вікна. Вони біло виднілися в темряві, потім стало видно стіни, божницю. Він зрозумів, що настав ранок. Прислухався. Де-не-де чулися постріли. Бабуся, що допомагала йому добратися до ліжка, кудись зникла. Боліла голова, нила нога. Хотів піднятися, вийти з хати й подивитися, що робиться у станиці, але незвичайна втома заважала встати, і він лежав, напружено прислухаючись.

До хати без рипу зайшла бабуся. Побачивши, що він лежить з відкритими очима, спитала:

— Прокинувся, хлопче? їсти хочеш?

— Хочу...

— Добре. Коли людина їсти хоче, здорова буде.

Вона вийшла до сіней і повернулася з глечиком.

— Випий.

Молоко було густе й тепле.

— Пий, пий, хлопче. То не просто молоко. Воно з медом та цілющим зіллям. Катерина Явлашка вміє допомагати людям.

— А де тая Катерина Явлашка? — запитав Тишко.

— Та це ж я і є Катерина Явлашка. Це я так кажу, щоб ти знав, за кого тобі треба богу молитися.

— А коли я в бога не вірую?

— Є такі люди. Бачила. Є, що не вірять, а хороші. Не віриш, так добрим словом згадаєш. Я тебе швидко на ноги поставлю. Мед з молоком поверне тобі силу, а ногу твою направлю. Вона в тебе вибита. Я й кістки вмію зрощувати. Вся округа до мене ходить. Одне лихо — стара я, і немає кому секрети свої передати. Три дочки маю, а всі ледачі. Попервах узялися, а потім кинули. Думали, легко. Туди- сюди повернув ногу а чи руку — й готово. А на ділі не так... Треба все вивчити. Я таку книгу маю, де кожний маслачок, навіть найменший, на своєму місці намальований. Я оце дивлюся на тебе й бачу тебе наскрізь.

— І маслачки бачите, бабусю?

— Всі до єдиного. А помацаю, так зразу знаю, яка кістка не на своєму місці і куди її треба поставити. А дочки думали, що я тільки шепчу. Я, може, й шепчу, та без усяких там чар, а тільки молитви господу та святим. Або приговорюю хворому: «І гарний, і пригожий ти, і жити тобі та радуватися світові білому. Ось направлю твою кісточку, то ще танцюватимеш на весіллях. Витанцюєш гарну дівчину». Шепчу потихеньку, а хворий думає, що я чари шепчу, що ті чари допоможуть йому: вірить, що поздоровшає. Віра — велика сила. Тільки треба вірити в свої сили, тоді здоров будеш... А народ у нас ще темний. Усяким забобонам вірить. Ну, я й шепчу собі під ніс,— розсміялася Катерина Явлашка.

Тишкові стало весело.

— Ох, суєта... Які ви веселі, бабусю. Скажіть, заради чого мені те все розповідаєте?

— Бачу, ти чоловік учений...

— Я вчений? Ох, суєта. Та звідки ви взяли, що я вчений?

— Видко...

— Так уже й видко...

— У тебе за поясом книгу знайшла. Бачила я таку книгу в одного комуніста. В руках її держала... Гай, гай, яка вона дорога йому була. На бій з тією книгою йшов. Знаю ту книгу. Новому та щасливому життю вчить. Обіцяв чоловік показати мені лик того, хто її написав, та не встиг. Хай земля над ним пухом... — Бабуня перехрестилася,

— Скажіть, бабусю, а яка влада в станиці?

— Яка влада, питаєш? Не знаю. Білі з нашої вулиці втекли. Не видко їх, а далі не знаю. Ось підійметься боже сонечко, піду на вулицю й узнаю, яка влада. Вночі на мосту великий гармидер був. Чи не ти зняв?.. — спиталася вона й вийшла з хати.

У кімнаті стало видніше. Тишко подивився на свою ногу. Коліно розпухло, шкіра пошкрябана, в чорній муляці. Усміхнувся: «Ба, який я красень без штанів. Ох, суєта... І куди мої штани бабуня поділа? Соромно. А де Стасюк? Дали ми білякам...»

На столі лежав томик Толстого. Тишко потягнув до нього. Палітурки чистенькі, бабуся протерла. Він притис книгу до щоки й затих. Перед очима з'явилися картини минулої ночі: палає міст на дамбі. Відстрілюючись, тікає од білих. Запалив якусь скирту. Білі не відстають. Вистріляв набої, тут трапилося високе дерево — видряпався на нього.

Не встиг заховатися серед гілля, білі помітили:

«Ось він! Злазь, сяка-така душа!» Він злякався, став дертися вгору, як кішка. Вдарили з гвинтівок, засліпило очі. Гілля підломилося, і він полетів, наче у прірву.