Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Та побійся, Векло, бога. Яке там зло? Хто ж за нас буде робити? Колись же треба все це переробити. Тобі нездужається, то відпочинь.

Векла правила своє:

— Гм-м-м... Яка добра. Старайся, старайся. Скоро прийдуть, усе підметуть. До зернинки. Та й дурна я, що не пішла до станради сама. Я ж тут господарка, а не ти. Я б зуміла відповісти. Сказала б, що коли Гаврило повернеться, намолотить, тоді й продрозкладку здамо.

— Однаково ж здавати, Векло.

— Ні, не однаково. Хай у людей беруть, а наш хлібець — ціленький. Так ні, сіпнуло тебе за язик. Припросила продзагін віяти. Хто б там знав, що у нас сила зерна намолоченого? Ну, маєш ти, Ганно, розум?

— Не надійся, Векло, що хліб утаїш. Раз станиця дала слово Калініну вивезти всі лишки, то вивезе. Як порішили люди, так і ми.

Веклу аж підкинуло. Скрутила дулю.

— А цього вони не хотіли? Ось їм, ось! Скільки засіяно, а що мені зоставлять...

— Векло, не кипи. Не дамо хліба Москві, Врангель тут буде. Не тільки, хліб забере, а і чоловіка твого уб'є. Раз ми проти Врангеля, Векло, так хліба нічого жаліти. Скажи спасибі, що продзагін прийде на допомогу. Не самим віяти, везти аж у Канівську до залізниці.

— Не дам, хай вогнем спалахне! Ні зернини не дам!

— Ох, Векло, Векло! Гріх так про хліб казати. Гріх... Нема сили на току стояти, то звари борщ, їсти ж треба.

— Не буду.

Векла уляглася на купі зерна, лежала мовчки, потім таки піднялася й пішла куховарити Із високого бовдура піднявся чорний стовп диму. Здіймався до жовтавого від спеки неба. Векла зарізала курку й заходилася шинкувати капусту. Та ось кинула капусту, крикнула:

— Ганно,грабіжники ідуть!

Від широкого шляху, що проліг на станицю Батуринську, котилася невеличка валка гарб. Ганна налічила їх двадцять. На передній майорів червоний стяг. На вуздечках та гривах коней — червоні стрічки. Ганна кинула граблі, вийшла назустріч продзагонові, а Веклі гукнула:

— Постав ще один чавун борщу. Людей треба нагодувати.

— Нічого не дам, усе спалю! — Векла вихопила з печі куль очерету. Куль ледве тлів у печі, тепер розгорівся, запалав. Векла бігла до току. Побачивши таке, Ганна остовпіла, а потім кинулася до Векли:

Стій! Згоримо!

Але та не слухала, бігла до току. Хустина злетіла з її голови, руді коси розтріпались і, здавалося, займаються полум'ям. Ганна мчала щосили. Біля самісінького току перехопила Веклу. Обидві упали. Куль розсипався. Солома зайнялася, стала горіти. Ганна кинулася на вогонь.

— Люди, рятуйте! — заволала.

— Не руш, хай горить! — кричала Векла, відпихаючи Ганну. — Хай горить, бо я тобі коси вирву, — і вчепилася їй у коси.

У цей час на тік в'їхали гарби. Чоловік тридцять продармійців — хлопців та дівчат, метнулися до вогню. Топтали ногами, били мішками, лили воду. Вогонь став відходити од току і поволі згасав.

— Товариші, не гаймо часу. Виставляйте віялки. До роботи, — командував молодий хлопець, в якого рука була на перев'язі.

З гарб зняли три віялки і поставили поряд з віялкою Луняки. Віялки загуркотіли, хмарою полетіла полова. Чисте зерно загрібали в лантухи і клали на гарби.

До молодого командира продзагону прийшло двоє зовсім юних хлопців, запитали:

— Товаришу Кузнецов, що робити з жінкою, яка запалила тік? Може, її зв'язати? Контра ж!

— Для чого? — запитав Кузнецов. — Тікати хоче?

— Не тікає, удвох сидимо коло неї, коло контри, а нам щось робити хочеться.

— Хлоп'ята, ця жінка не контра.

— Раз запалила тік, не дає зерна державі — контра!

— Її чоловік у ЧОНі, Улагая воює, а ви — контра, — вступилася Ганна. — їй просто хліба жалко.

— Вона наш класовий ворог. Судити будемо. Силу хліба хотіла знищити: Хліб — це перемога. Один хай стереже, а другий — до роботи. Міняйтеся.

Ганна дивилася на молодого командира продзагону, відчувала, що він їй чимось подобається. Збагнула: нагадував Іванка. Спитала:

— Ви не знаєте Івана Дикоброда, сина мого? Десь б'є Улагая. Може, в одному загоні з ним були?

— Ні, я в боях не бував.

— А де ж тебе, синку, поранило?

— Обоз на фронт супроводжував із нашої станиці на Тимошівську. Ну, улагаївці наскочили. Декого вбили, а мене поранило.

— Відбився?

Кузнецов почервонів:

— Ні, тіточко. Сидів на возі, з дівчиною забалакався і ворога проґавив. А тоді стрибнув в очерети. Стріляли, думали, що вбили, а воно лише зачепило. Тепер ось з бабами воюю.

— Не червоній, синку. Рано тобі воювати. Тобі й вісімнадцяти, мабуть, ще нема.

— Сімнадцятий пішов.

— І мати в тебе є? Чий же ти будеш?