— Хлопці, бачите, яка велика хата, комори? Чути голоси кадетів. Тут має бути їх чимало. Добру паніку можна вчинити Тишко, зоставайся тут, а ми підемо далі. Знайдемо ще таке дворище.
— Е, ні, хлопці, — заперечив Тишко. — Сам тут зоставайся або Іванко. Ви вмієте бомби кидати. Тут є на кого. Велика суєта буде.
— Боїшся? — запитав Стасюк. — Гадаєш, що в іншому місці легше буде? А може, думаєш зовсім з кадетом не зустрітися? Так ми на бій вийшли...
Тишко сердито засопів:
— Битись буду. І не дорікай. Але тут мені якось незручно. Суєтно...
— Хай іде далі. Я тут залишуся, — сказав Іванко. — Тут мені до душі.
Стасюк суворо глянув на Тишка, але погодився:
— Гаразд. Ходімо, Тишко. Знайду тобі місце по силі.
Стасюк та Тишко розтанули в темряві, мов привиди.
Улагаївці вмощувалися спати і скоро затихли.
Іванко всунувся між кулі очерету. Влаштувався так зручно, що його ніхто не міг бачити, аби і стояв поруч.
Ніч засіяла небо зорями, мов тік зернами кукурудзи. Чумацький Шлях яснішав, а Віз звісив дишло до високої груші. Дивлячись на зорі, Іванко зрозумів, що скоро заспівають півні, і став здирати погони. Боявся, що під час нічного бою свої можуть підстрелити його замість кадета.
Погони були нові, тверді, навхрест прошиті золотою тясмою. Іванко роздумував, що з ними зробити? Залишити на спогад чи викинути? Кинув на землю й наступив ногою. Коли над головою хтось грізно запитав:
— А хто там сопе? Хто шепочеться? Вилазь, бо стрельну!
Іванко завмер на місці. Боявся ворухнути пальцем, тільки підвів очі, озираючись. Вартовий стояв майже над головою на ожереді сіна. Верхівку ожереду недавно згодували коням, і кадет примостився там на м'якенькому. Він, видимо, задрімав, а зараз прокинувся й погрожував:
— Рахую до трьох. Скажу: «Три!» — і стрельну. Рахую: раз...
Іванко побачив, що вартовий дивиться в протилежний бік, і у нього відлягло од серця. Кадет мав на увазі когось іншого. Іванко вирішив чекати на місці будь-що. Вартовий не вгавав:
— Два-а-а...
На його погрозу обізвався хтось за рогом ожереду:
— Цить, дурень! Розпатякався Спав, навалоч?!
Вартовий зразу змінив тон:
— Ні, не спав, пане вахмістре. Ось ніскілечки. Я бачив вас, та пожалів...
За рогом ожереду почалася суперечка:
— Пусти, я піду... Ну, не тримай. Ба, нову спідницю розпанахав.
— Зачекай, Машо. Спідницю шовкову дам. Зостанься.
— Ні й ні. Пусти. Тепер ні до чого...
З-за рогу скирти вискочила висока жінка й шугнула повз стіжки очерету. Вона вскочила до високого білого дому і грюкнула дверима. Проти стіжків зупинився дебелий вахмістр, грізно гаркнув до вартового:
— Злазь, балда! Я тобі в пику стрельну...
— Даруйте, пане вахмістр. Думав, чужі. Старався.
— Спав, а не старався. Злазь, мать твою...
Вартовий скиглив, вахмістр тупцювався під ожередом,
матюкаючись, якраз навпроти Іванка, і він пізнав вахмістра. Це був отаман Тимошенко. Іванко прошипів крізь зуби: «Ага, попався, злодюга. Я тебе в землю втопчу», — і став підіймати карабіна, направляючи цівку в спину отамана. Але випалити не встиг.
Зверху стрибнув вартовий. Не втримався на ногах, упав. Тимошенко нахилився над ним. Схопив за комір, підняв і став тикати кулаком в обличчя солдатові:
— Я тебе навчу, як нести варту! Навчу, нав-чу-у-у...
Іванко взяв карабіна до ноги, а сам зрадів, що не випалив у Тимошенка. Ще зарано бунтувати кадетів. Ще півні не співали. Заспокійливо думав: «Нехай ще трошки пожи
ве, злодюга. Нехай ще поживе, доки півні заспівають. Тепер не втече від мене. За все віддячу. Заплатить головою за червоні зірки, що вирізав на грудях замордованих людей під Немирівською».
Тимошенко втомився махати кулаками, пішов до хати.
Вартовий, спльовуючи кров, шипів:
— Собака, кнур. Не кулак, а гиря. А за що? Перешкодив старому кнурові шури-мури крутити. І коли він, собака, тут опинився?
Вартовий пішов до криниці, полоскався коло корита. Двір Затих. Замовкла вулиця. Весь білий табір спочивав. Іванко присів, дослухався. Півні мовчали.
— Чорти горлаті, — гнівався Іванко, — чи ви всі поніміли, а чи вас кадети поїли? Горланять, коли не треба, а тут жоден...
Він думав про рідну хату, про любу дівчину з ярмарку й незчувся, як заснув. Збудили півні. Майже над головою закричав молоденький когут.
Іванко схопився. Серце закалатало з переляку. Подумав, що він проспав. Вслухався, але станиця мовчала. Півні заголосили по всіх дворах. Іванко схопив гранату:
Читать дальше