Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Дякую, пане генерале, за ласку, але все те зайве. Літак приверне увагу розвідки, і мене спіймають швидше, ніж можна це допустити. У мене свої шляхи. Проскочу сірим вовком, замету сліди хвостом, як лис.

Тишко брів очеретами, намагаючись ступати по воді якнайобережніше. Він зрідка озирався — чи Іванко тут. Той ішов за ним, але так тихо, що Тишкові здавалося, ніби його немає. Обидва пам'ятали наказ Дикуна: найнебезпечніше перейти лінію оборони Улагая. Станиця забита військами, обозами.¶Дільниця оборони, де Стасюк, Тишко та Іванко вирішили перейти лінію фронту, знаходилася далеко. Іти довелося плавнями, очеретами — вода доходила до грудей. Нарешті дісталися берега, де Луняка радив виходити. Кручу прорізав глибокий ярок. По ньому й мусили йти до тилу.

Очерети стіною стояли позаду. Недалеко чорнів низький зруб криниці. За нею розлогі городи. Заплаву розрізав ярок, темною смугою тягся до садів й там зникав. Тут десь і передові секрети кадетів.

Прислухалися, придивлялися.

Тишко переклав томик роману «Воскресение» з пазухи за поясок.

— Гранати треба за пояс затикати, а не книжку, — зауважив Стасюк. — Ти й на бійця не схожий. Чим воюватимеш?

— Ох, суєта ти, Петре. Знаєш же, що гранат боюся. Я влучно з гвинтівки б'ю. Буду ожереди палити буржуям, острах наводити. Вогню всі жахаються. За книжку не лай, суєта. Не можу розлучитися. От написав Толстой. Диво. Хочеться дочитати. А то, може, вб'ють і не дочитаю. Така суєта щоденно, що сторінки ніколи проглянути.

— Ну, годі, юнаки, сидіти. Рушаймо!— наказав Стасюк і перший поліз ярком.

Дно ярка опісля недавнього дощу було вогке, поросле кугою. Ноги грузли в намулі, чіплялися за коріння куги. На городах, по обидва боки ярка ні кущика. Спереду, де темніли садки у дворах, з'явилися червоні цяточки. Вони то палахкотіли, то гасли. Стасюк попередив:

— Дивіться, кадети цигарки палять... Тихше ідіть...

Підступили ближче, помітили не тільки вогники, але й

чорні горбки свіжих шанців. Стасюк на животі проліз повз шанці, за ним Іванко, як раптом вигулькнув ворожий солдат.

Іван завмер на місці. Солдат зупинився над ним. Мить стояв мовчки, потім комусь сказав:

— Найден, га Найден? Спиш, бабак Отак і життя проспиш. Командир морду битиме.

Із шанців, по другий бік ярка обізвався Найден:

— Не командир, а скажена собака. Його і в чині підвищили за наші морди. Але чому й не поспати? Сам наш мордоворот казав, що червоних залишилася жменька. Вранці притиснемо до Кубані — і кінець. Кіннота Казановича надійшла. Тепер не,вирвуться.

— У тебе махра є? — запитав той, що стояв над ярком.

— Знайдеться. Іди засмали.

Солдат стрибнув у ярок.

Іванко прослизнув далі. Весь тремтів од радості. У голові билася думка: «Прослизнули вужами. Тепер усе. Наша бере...»

Він повз, доки не порівнявся зі Стасюком. Тому загородив дорогу величезний білий гарбуз. Іванко підвівся. На обидва боки ярка город, заплетений гарбузинням. Обіч низенька хата. Товста стріха майже закривала підсліпувате вікно. Рипнули двері. Вийшов солдат і пішов до шанців. У відчинені двері побачили ще солдатів за столом. Двері причинилися, й нічого не стало видно.

Хатинку від великого саду відділяв міцний частокіл. З саду пахло яблуками і виноградом.

Стасюк спробував відірвати якийсь кіл, але він тримався міцно.

— Ба, який паркан збудував куркуляка, — бурчав Тишко, пробуючи й собі частокіл. — Не перелізти. І зламати не можна.

Іванко копошився на самому дні ярка. Витяг трухляву дошку з огорожі й проліз до саду:

— За мною, хлопці. Тільки обережно: колючий дріт.

Скоро всі троє були в саду. Перебігли його й опинилися на вулиці. Вона біліла, мов полотно. Здалеку почувся гук. Наближався обоз. Пролетів вершник. Стасюк кинувся під горбатий місток. Ледь туди добігли Тишко з Іванком, як промчала кіннота, а потім надійшла валка. Дошки містка скрипіли, гнулися під вагою. На голови сипалася пилюка. Край містка зупинився вершник, кричав на хурщиків:

— Гони, гони, ледарі! Лупіть худобу канчуками, бо вас лупитиму! Повертайте праворуч!

Хурщики взялися до стомлених коней:

— Всьо, всьо, чорти!

Коні пішли швидше. Вершник поскакав кудись наперед, а хлопці проскочили вулицю й пішли городами. Стасюк прошепотів:

— Тепер ходіть сміло. На нас погони. Хто запитає, то ми шукаємо, хату для пана сотника.

Вулицями ходили вістові, пробігали вершники. Стасюк побачив велике дворище. В кінці його копиці очерету. Поруч ожереди сіна та соломи. Стасюк переліз через паркан, притис до себе товаришів: