Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Воно гарно, — промовив Гайдай, — от тільки як нам втриматися, доки Левандовський прийде? Бував я у бувальцях, але так круто не доводилося.

— Так ми ж склавши руки не сидітимем. Уночі будемо ворога бити. Спробуємо ще до ранку станицю взяти. Загнати ворога до очеретів та плавнів. Товариші, замість Жалоби призначаю командиром загону Гаврила Луняку. Приймай команду, дорогий товаришу.

Луняка підвівся, козирнув:

— Дякую за довіру... Тільки я люблю робити кругло. І коли так не виходить, хтось заважає, то скаженію. Можу скарати на горло. Так зараз і кажу всім — будете слухати, так послужу народові, а ні, так шукайте собі когось іншого.

— Як, товариші, згодні? — запитав Дикун.

Бійці зашуміли, виявляючи згоду. Тишко додав:

— А яка ж війна без дисципліни. Одна суєта.

Дикун повернувся до Луняки:

— Так ось що. У твоєму загоні багато молодих. Виділи півсотні охочих. Хлопці потрібні дужі та сміливі. До тилу білих підуть. Відбери

— А чого тут відбирати? Підуть комсомольці, — сказав Стасюк. — Всі у нас сміливі та дужі. Недужі вдома залишились. Комсомольці, до мене!

Комсомольці оточили Стасюка. Стали шикуватися в шеренгу. Іванко кинув недоїденого кавуна, вхопив гвинтівку і став на правий фланг

Луняка пройшов поперед шеренгою, вхопив Іванка за руку й потяг до лави.

— А ти, халамиднику, чому сюди примазався? Не комсомолець і не ліпись.

— Він активіст, — заступився Стасюк. — Нехай іде. Іванко везучий. З ним і іншим не страшно.

— Хлопці, я хоч зараз вступлю до комсомолу. Давно хочу. Давно говорив: «Приймайте». Все твердять: «Походи в активі, політграмоту Коваленка зубри». Навіть досада бере.

— Ти витримав строк активіста, — промовив Устименко. — Приймемо на перших зборах.

— Як приймете, тоді й дозволю, — затявся Луняка. — А зараз немає моєї згоди. Я командир.

— Та пустіть, дядьку Гавриле, — скиглив Іванко. — Ну, відпустіть. Усі хлопці йдуть, а я сиди? Оставайся з дідами? Та мені потім носа в станицю не показуй, засміють.

— Ти забув, що Ганна наказувала?

— Ганна, Ганна, — збентежився Іванко. — Та що та Ганна скаже? Хіба їй приємно буде, коли мене висміють? Дозвольте?

До спірки встряв Дикун:

— Товаришу командире. Відпусти хлопця, раз так хоче. А може, він Улагая захопить у полон, раз під Тимошівською генерал втік од нього.

Бійці засміялися. Гайдай порадив:

— Іванку, захопи лантух! У чім Улагая принесеш?

І Луняка здався:

— Добре, іди. Раз командир за тебе.

Комсомольці та бійці Переяславського ЧОНу, які прийшли з Дикуном до засади, оточили командира.

— Сідайте, товариші, ближче до мене, — запросив Дикун, — побалакаємо. — Вам — важливе завдання. Виконаєте, так знищимо білих гадів до ранку. Цим врятуєте весь наш загін. Вам треба по одному або по троє пробратися за лінію оборони білих. Там роздивитесь самі, де, в якому дворищі багато білих. Треба буде якось туди залізти, зачаїтись. Ну, там у кущах, чи ожередах, або в клунях. Кому де зручніше. А коли закричать перші півні, починайте діяти.

Як діяти? — запитав Тишко.

— Як діяти? — перепитав Дикун. — А так діяти, аби більше шелесту натворити, аби білим тошно стало та з переляку кинулися із станиці.

— Палити куркулів!

— Можна й запалити щось, коли в цьому буде потреба, — погодився Дикун, — а головне, закидати білих гранатами, стріляти з гвинтівок. Тільки не сидіти, мов квочки, на одному місці, — шукайте білих і стріляйте! Будьте всюди мов божа кара! Як вогняний вихор!

— Ох, і суєта буде, — посміхнувся Тишко. — А довго нам гасати?

— Ні, недовго. Як піднімете паніку, білі подумають, що на них там напали, а в цей час ми нападемо на них звідси всіма силами. Таким чином ми зажмемо гадів з двох боків ізнищимо. Інакше нам не можна, хлопчики Якщо будемо чекати, доки вони на нас підуть, тоді нам смерть. Зараз розбивайтесь на групки, хто з ким хоче іти, беріть гранати й рушайте!

Іванко взяв гранати і, розпихуючи їх по кишенях та чіпляючи на пояс, говорив Тишкові:

— Оце справа по мені. Скажу Луняці, що я не мала Дитина. Хай не возиться зі мною, мов з немовлям. Обоє не розуміють, що я вже не той.

— Ти про кого, суєта? — запитав Тишко. — Хто «обоє»?

— Мамка моя, — нахмурився Іванко. — Просила Луняку дивитися за мною. А він і радий. Повернуся з бою, нажму на Юрка — нехай приймають до осередку. Одна тепер у мене путь-дорога в житті — з комсомолом.

— Доведеться почекати. Сідайте тут, — показав полковник Сіроштан на табурет. — Улагай скоро буде.