Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Молодці! До самої гущі вгодили. Тікають. Ще вдарити! Трубка сімдесят, приціл вісімдесят шість! Вогонь!..

Знову рвалося небо, здригалася земля, що аж качалися очерети, глухли люди, а з верби кричав командир:

— Хлопці, ще трійку правих стволів. Рура сто, націл дев'яносто сім. Во-о-гонь!

Луняка прикотився до окопу Іванка, штовхнув у бік:

— Кругло, кругло б'є гармаш. Ти ящик з набоями поклади під ліву руку. Так зручніше і швидше хапати набої.

Гарматний бій посилився. Гримкотіло з обох боків. Над луговиною та очеретами — громи, блискавиці, пекло. Здавалося, снаряди стикалися над головами бійців, вибухали. Раптом гармати затихли, стало добре чути гвинтівочні постріли. З верби ніхто не кричав. Оглянувся Іванко, а командир гармашів, застрявши ногою в рогульці гілля, висів головою донизу. Кинулись до нього з Лунякою, зняли. В голові гармаша чорнів осколок.

Луняка зняв шапку, перехрестився:

— Пошли йому, боже, царствіє небесне. Кругло воював.

На луговині з'явилась купка чонівців. Вони бігли до річки. Жалоба гнався за ними, кричав:

— Стій, хлопці. Куди, дур-ра, тікаєш? Лягай тут!

Його ніхто не слухав. Він зупинився, схопився руками за серце. Повз нього проскочив на гнідому коні Дикун. Обігнавши втікачів, загарцював на коні, закриваючи путь.

— Стій, зарубаю! Стій, кіннота піхоту не візьме!

Підбіг Жалоба, схопив чонівця, упав із ним. Ураз підвівся, закликав:

— Лягай, лягай, хлопці!

Бійці стали залягати. Лише один, закинувши голову і вилупивши очі, біг повз очерети, нічого не помічаючи, не звертаючи уваги на крики. Жалоба упав йому під ноги. Обидва покотилися. Схопилися на ноги. Тут Жалоба тицьнув кулаком під ніс хлопцеві. Той упав на спину. Сів, утираючи носа, заскиглив:

— За що б'єш? Осатанів?!

— Ага, прийшов до пам'яті, дурень. Лягай до лави!

Хлопець ліг, потягнув до себе гвинтівку. Поруч із ним

падали до бузкового накипу кермеку інші бійці. Ланцюг розповзся, наїжачився стволами.

За кілька хвилин із вулиць та садків на луговину хлинули бійці. Вони відходили повільно. Часто зупинялися, палили в сади. Дійшовши до ланцюга чонівців, залягали за ними, не перестаючи стріляти. В цей час із вулиці вирвалася біла кіннота. З гиком летіла на дві ріденькі смужки чонівців.

— Петре, чого ждеш? Бий з кулемета по конях.

І тоді вдарив кулемет. Загомоніли гвинтівки. Показався панцирник. Трясучись на кучугурах, він стрибав по луговині, стріляючи з кулемета по флангу вершників. Улагаївці завернулися правим крилом, кинулися назад і скоро зникли за садами. А по луговині забили гармати Улагая. Снаряди рвалися, викидаючи до неба звихрені стовпи землі. Картеч білими хмаринами лопалася над головами. Жалоба піднявся, показуючи правицею на церкву. Чонівці схоплювались і короткими перебіжками — до церкви.

Із садів та дворів висипала біла піхота, але зразу ж залягла на суходолі, що оточував луговину. Стріляли по чонівцях, які відходили до церкви. Жалоба покидав луговину останнім. Раптом він зупинився, махнув руками і впав у бузкову піну кермеку. Зник у ній. Не підіймався.

Іванко почув, як сопів Тишко.

— Ти чого розходився? — підвів голову Іванко.

— Командира жаль. Добрий був дідуган. Пропав... А може, лише поранено? Подивитися треба. Я полізу.

Тишко простяг Луняці книгу.— Візьми. Суєта не дала дочитати. Не вернусь, віддаси до станичної хати-читальні.

— Тишко, не лізь, — заперечив Луняка. — Тебе Устименко та Іванко випередили.

— Ні, полізу і я. Хтось із нас та долізе.

Густі кущі кермеку захиталися, розляглися в боки, пропускаючи огрядне тіло Тишка. Він посувався повільно, часто зупиняючись. Лівіше його проворно ліз Устименко. Поспішаючи, він підвівся, побіг. Зразу ж загули постріли, засвистіли, затюкали кулі. Устименко важко впав. Тишко заліг поруч із ним за труп коня, затаївся. А Іванко все ліз та ліз уперед. Його тонке та гнучке тіло прослизало, як вуж. Навіть трава не колихалась. Нарешті він дістався до командира.

Жалоба лежав ничком на блискучому п'ятакові солончаку. Білувата земля стала рудою від крові коло коліна та під правим плечем. На скроні билася синя жилка.

— Батьку Панасе, живий? Тримайся. Зараз віднесу тебе до затишного місця, подалі від куль...

Іванко ліг поруч. Взявши Жалобину руку, трохи підняв його і поклав собі на спину. Відсапнувши, поповз до очеретів. Жалоба проскрипів:

— Пи-и-ти. Во-одички...

Іванко зупинився. Зняв з пояса баклажку, притулив до губ пораненого. Зробивши декілька ковтків, Жалоба обм'як, став важким. Прошепотів: