Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Я тобі ще три аршини додам, хапуго, щоб Леніна не слухав!

Полковник сіпнувся вперед, блиснула шабля. Мить ще стояв козак, а потім похитнувся вперед, ніби хотів піймати голову, яка впала на підлогу й покотилася під ноги заарештованих. Полковник кинувся до них, ті врозтіч, у дальший куток загону. Деякі кинулися на паркан, звідки їх збивала прикладами гвинтівок охорона.

— Семене, брате, зупинись! —заволав Сашко Татарка з порога.

Так він зупиняв швидкого на злочин молодшого брата, ще коли жили парубками в єдиній родині. Дужий та гоноровитий Семен був проворним на бійку, аби лише показати свою силу та завзятість. Тоді він слухався лише старшого брата — Сашка, який був дужчим від нього, спокійнішим та розумнішим.

Під час імперіалістичної війни Семенові Татарці дали чин хорунжого за звитягу. Красень та баламут, він заволодів серцем уже немолодої, але дуже багатої вдови дідича. Гроші її та зв'язки швидко зробили з нього сотника, а під кінець війни полковника. Був він дуже жорстокий, чим прославився в денікінській армії. І зараз кинувся на в'язнів, готовий рубати, топтати, зубами рвати. Але грізний вигук брата, як і раніше, зупинив його.

Полковник повільно запхав шаблю в піхви. Заговорив до в'язнів:

— Не лякайтеся. Я не вовк, усю отару не порву. Одного зрадника покарав, а з вами інша справа... Ми з вами хлібороби і розуміємо, що нам тая земля. Раз вона моя, так навіки... Я сам орати не маю змоги, то віддаю до оренди. Раз ви засіяли мою землю, хоча без мого на те дозволу,— то ви мої орендарі. Дозволяю молотити мій посів з п'ятої мірки. Мої чотири, ваша п'ята. Це по-божому. Ми ж, хлібороби, розуміємо. А що захопили мою землю без дозволу, за те п'ятдесят нагаїв на спину. Для науки. Дідів бити не буду. Зате вони молотитимуть з шостої мірки. Все!

Полковник вийшов з базу, зупинився перед братом:

— А-а-а, Сашко. Здоров, брате. Сам прибув а чи привезли тебе силоміць?

— Сан Санич зі мною, — заявив Кулик, виступаючи із натовпу. — Пане полковнику, Дозвольте зараз на самоті поговорити з вами. Дуже важлива й термінова справа. Ми з Сан Саничем заради неї тільки що перейшли фронт.

— Ходіть за мною, — наказав полковник і рушив до станичного правління.

Татарка залишився у дворищі, як того хотів Кулик. Із базу, де з арештованими балакав полковник, почулися крики. Козаки комендантської сотні заходилися чинити розправу над селянами. Неборак хапали, в'язали до колод і шмагали нагаями, а кого й шомполами. Одна молодиця кинулася прожогом до катованого, відіпхнула козаків:

— Годі, годі, безсердечні. Хіба не бачите? Людина знепритомніла. Скоро дух випустить! Годі, розбишаки!

Огрядний урядник посміхнувся до катів:

— Хлопці, годі того лупцювати. Уважимо. Йому зосталося двадцять канчуків. Всиплемо їх цій кралі. Ба, який припічок, — шмагнув по спідниці, — наїла на чужому хлібі. В'яжіть.

Кати зареготали, схопили молодицю, повалили на колоду й почали шмагати.

Татарка зціпив зуби, стис кулаки. Шепотів:

— Ганьба. Страмота. Що творять, катюги. Та не стерпить цього народ. Не стерпить. Передушать падлюк. І це брат! Рідний брат! Ой, аби швидше Наталку знайти. Аби знайти швидше, тоді подамся до Жалоби.

У кабінеті полковник запитав Кулика: — А чому брат Сашко не тут?

— Я домовився з ним, що балакатиму на самоті. Справа таємна.

— Що, довіри братові немає? Продався совдепії? Бачив його з ними. Під Рогівською...

— Його силоміць захопили. Трохи побув там. Гарного документа дістав. Прислужився, коли переходили фронт. Правда, ваш брат чи то втомився, чи постарів, а тільки воювати не хоче.

— Гаразд, я з ним поговорю. Що в тебе за таємниця?

— З Катеринодара полк піхоти, артилерія в дванадцять гармат пароплавами та баржами на Слов'янську станицю попливли. Чи не хочуть, бува, вдарити звідти на наші фланги? А то й на Гривенську вдарять. Річкою можна.

— Це справді важливо. Подзвоню по прямому Улагаєві.

— І ще лихо, пане полковнику. Наталка, моя наречена, пропала.

— Наталка? Як пропала? — збентежився, посерйознішав полковник.

— Червоні погнали до обозу, а наші захопили обоз. І з того часу не чути Наталки. Напевне, десь гонять на Ачуїв. А то — і в Охтарі. Знайти треба Наталку.

— З цього б і починав. Мою любу племінницю знайдемо. Всю контррозвідку на ноги підійму, а знайду дівчину. І це таємниця для брата? — запитав полковник, посміхаючись.

— Не зовсім, пане полковнику. Головного ще не сказав. Така таємниця, що, крім нас двох, ніхто не повинен знати.