Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Ну, слухаю.

— Кулик позирнув на двері, потім зачинив вікно і став пошепки розповідати:¶До вашого брата приблудилася божевільна дівчина Соня. Вона позбавлена пам'яті. Але коли пам'ять повернеться, то вона скаже, де денікінці заховали золото. Вона єдина знає, де схованка, бо була коханкою Пимона Бунчука. Партизани напали на печери, де було заховано золото. Всі загинули. Печери зірвано, завалено. Вона якось уціліла, але пам'яті позбавлена. Не вічно ж їй бути дурочкою. А коли попаде до рук більшовиків і повернеться до неї пам'ять, видасть місце, де сховане золото. І ще: коли вона прийде до пам'яті, тоді вже її не знайти, бо справжнього ім'я та прізвища не знаю.

— Брат Сашко знає все про наймичку?

— Анічогісінько. Тепер у всьому світі лише ми з вами знаємо.

— Чому мені довірився? —запитав полковник.

— Як чому? Рідні ми через Наталку. І не тільки це.

— Що маєш на увазі?

— Не буду ж я довірятися Улагаєві. Він душею й тілом віддався барону Врангелю. А нам з вами ще воювати проти нього треба буде. За нашу владу.

— То пан Кулик гадає, що Кубань не буде суверенною державою — Козакія? Так?

— Так, пане полковнику. Про це навіть барон Врангель мріє.

— Врангель? — перепитав Татарка і став уважнішим. — Барон на Москву зазіхає. Чи маєш інші відомості?

— Маю. Раз ви зі мною, то наші козирі повинні бути відомі обом.

— Звичайно. Так. Слухаю.

— Справа в тому, що Врангелеві, можливо, Москви не доведеться взяти, а примусити більшовиків укласти з ним мирну угоду вдасться. Голодна та виснажена Москва поступиться заради миру Північним Кавказом. А Врангель хоче утворити там державу, подібну до Швейцарії. І тоді Козакія буде. Бо ми Врангеля забалотуємо. Не йому тоді бути головою нашої держави.

— А кому, пане Кулик?

— Кому, як не вам, пане полковнику. Золото нам придасться. Я вже балакав про це з певними людьми...

Деякий час полковник пильно дивився на Кулика, потім підвівся на ноги.

— Добре, Федоре Федоровичу. Будемо шукати дівчину. Зараз підніму контррозвідку дивізії.

Сонце хилилося до заходу. Кидало косе проміння на брилаті соняшники, і вдавалось, що то не рослини на полі, а стоять сотні тисяч воїв, похиливши поголені голови. Ось вони підіймуть голови й рушать на хатки, що заховалися за смугою очеретів.

— Не стовбич. Не кругло. Ще забачать з хутора, — гримів Луняка, підвівши голову.

— Та хто мене забачить під таким соняхом._ Накрив голову, мов решетом, — виправдовувався Іванко. — Дивлюся на поле, немов військо стоїть. І справді, наш загін заховався тут.

— Сядь. Не кругло.

— О-о, вже й подивитися не можна. За дві доби проскочили три станиці, багато хуторів. Нічого не бачив і тут не дивись.

— У дорозі нічого було дивитися. Станиці, хутори. Всюди хати й хати, — промовив Луняка.

— Хіба тільки на хати дивитися, — зітхнув Іванко, сідаючи.

— Дядьку Гавриле, що цій суєті хати? — зауважив Тишко. — Йому дівчину треба. Так вона ж десь під Брюховецькою.

— Ну й що з того? Я з Немирівської, а де опинився?..

— Твоя чорнява за тобою побігла. Гониться, але ніяк не здожене. І не мели всюди про бабу. Не кругло, — соромив Луняка.

— Так я не мелю, Тишко чіпає.

— Ну, кажу, годі. Розпатякалися. Ми ж у секреті. Стежте за хутором, — наказав Луняка.

Іванко вмостився на м'якій землі й втупився очима в хутір. Хатки мліли від спеки. За ними слався широкий шлях. Над ними колихалося повітря, і степ до обрію хитався. Ввижалось, що земля дихає. Праворуч бовваніла блакитна баня церковки. Жовтий хрест на її маківці вилискував гранями. Іванко клюнув носом, протер очі. Позаду шелестів лист соняшника, ніби вітерець війнув над полем. Вітру не було, а шелест посилився. Луняка взяв до рук гвинтівку, повернув голову на шелест. Зашелестіло гучніше, і між рядами соняшників з'явився Жалоба. Мовчки присів. Кивнув головою до хутора:

— Як тут у вас? Кадета не помітили?

— Немає ні душі. По обіді дозори проїжджали тричі. А частин немає. Кругло слідкуємо. Видко далеко.

Жалоба витяг бінокля. Присунув до окулярів лахматі брови і затих, стежачи за хутором.

День згасав. Хатки блимнули віконцями. Жалоба відірвався од бінокля.

— Сурйозна тиша. Ворога не видно. Так ото зараз по сотнях розповідають бійцям, що до чого. Вам я скажу.

0 першій годині ночі ми перейдемо фронт і проскочимо аж до станиці Новобалківської. Там містяться ближні бази Улагая, що постачають позиції під Тимошівською. їх треба сурйозно знищити.