Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Не трож мене, хлопче... Мало зосталося жити... Не трож...

— Що ти говориш, батьку Панасе. Ти міцний козарлюга. Мене переживеш. Ти тільки тримайся. Миттю до своїх донесу.

Іванко вправно працював руками, прямуючи до очерету. Коли Жалоба заговорив знову:

— Даремно, хлопче, мучишся... Пусти... Мені тут гарно. Сурйозно помираю... По-козацьки... В полі...

Але Іванко не слухався, поспішав. Ноша легка: старий козак був сухий, жилавий. Іванко натрапив на рівчак, промитий водою, і тепер, менше побоюючись куль, поліз швидше. Над луговиною знову заспівали кулі. Неподалік од очеретів Жалоба застогнав:

— Стій, хлопче... Важко мені... Помираю. Передай жінці. Федосі... Подяку... Жили сурйозно. Сина Остапового нехай береже...

— Батьку, сам усе жінці скажеш. Рани заживуть.

Над станицею загули гармати, піднялася стрілянина. За гулом бою Іванко не почув, коли старий козак перестав дихати.

Командира поклали на м'яке ліжко із зеленої куги. Накрили червоним прапором. По ньому золоті букви: «ЧОНові станиці Немирівської від всесоюзного старости Михайла Калініна».

Луняка дістав з кишені велику хустку червоного шовку, накрив обличчя Жалоби. Схиливши голову, сумно мовив:

— Ой у полі жито-жито копитами збито. Лежить на виднині козаченько вбитий. Червоною китайкою, китайкою личенько накрите. Для себе беріг китайкову хустину, та, видимо, ще не настав мій час... Хлопці, віднесіть командира до гармат.

Він одійшов до свого окопу, глянув у бік білої піхоти. Скреготав зубами:

— Ну, чого чекаєте? Ідіть сюди! Кругло зустрінемо. Гучно та влучно заб'ють наші гвинтівки на славу Панасові...

Тишко важко доповз до свого окопу. Віддихавшись, простяг руку до Луняки:

— Давай сюди «Воскресение». Мабуть, дочитаю-таки...

Раптом Луняка голосно закричав:

— Хлопці, дивися краще! Кадети лізуть. Готуйся!

На луговину з садів та вулиць висипала біла піхота. На цей раз її було значно більше. Сонце сідало й тисячами зайчиків стрибало на вістрях крицевих багнетів, дулах гвинтівок, на пряжках поясів.

Луняка наказував бійцям:

— Тримайся. Не стріляйте. Хай усі гади вийдуть!

Очерети мовчали, а вороги посувались. Тільки коли засаду пройшла третя лава кадетів, Луняка крикнув:

— Вогонь!

Кулемети вдарили по флангах білих шерег. Промахнутися тут було неможливо, і люди падали, мов трава під косою. Бувалі вояки, спасаючись, залягали. Прикипали до землі, влипали в кожну виїмку, але це не допомогло. Із-за хати виповз панцирник. І, підстрибуючи на кучугурах, ковиляв по луговині, давив ворогів, стріляв. Білі натовпами кинулися назад, під захист садів та хат, але мало хто вцілів. Тільки пітьма врятувала від куль панцирника.

Настала ніч. До засади в очеретах прийшов Дикун. З ним чота молодих бійців ЧОНу станиці Переяславської принесла харчі. Ходили між окопів, роздавали хліб, суху рибу, кавуни.

Дикун сів на окоп Луняки, голосно промовив:

— Ну, товариші, порадували серце. Воювали добре. Дякую за роботу!

— Воювали, як уміли, — промовив Луняка. — Воювали кругло всі хлопці.

— Великі втрати маєте?

— Ні. Нас кадетові не видко, б'є навмання. Пошкрябало трохи Устименка та Стасюка, але зброї не кинули. Жалоба загинув...

— Батька Панаса бачив, — зітхнув Дикун. — Жаль так серце стис... Він усю громадянську війну пройшов, ніде не зачепило. А тут, на самому порозі перемоги, таке сталося... Не дочекався світлої години. А так чекав, так чекав... Вам, товариші, сидіти тут до ранку. Замінити вас нікому. Територія, яку ми тримаємо, дуже мала. Вважай, уся станиця в руках білих. У нас лише оця луговина, майдан церковний та край станиці, де стоять гармати. Білі скаженіють, бо гармати тримають дорогу на Ачуїв під вогнем. Не дозволять прорватися валкам з добром. Білі підходять, до ранку багато буде. Ранком хмарою посунуть на нас.

— Нехай сунуть... Коли ворогів густо, кругло бити... Нас не залякаєш. Нехай Улагай боїться...

— Правильно, козаче, — похвалив Дикун. — Йому є чого боятися.

— Якщо сьогодні ми тут витримаємо, не відступимо, то будемо гнати Улагая аж до моря. Цієї ночі висадився десант у станиці Гривенській. Він зараз нищить головні бази та штаби Улагая. Ми тут сидимо, щоб Не дати Улагаєві зняти сили з фронту і знищити наш червоний десант. Сьогодні наша армія рушила в наступ під Тимошівською. На нас суне біла сила, так це не з Криму їх прислав Врангель. Це вони тікають з-під Тимошівської. Витримаємо цю ніч, то ранком тут буде Левандовський. У нас, товариші, все іде, як задумало командування.