Анатолій Сергієнко - Вендета по-українськи

Миколі Барбірошу приснилося, що він їв м’ясо. З апетитом наминав свіжу, щойно підсмажену свинину. Приємно хрускотіли в роті підрум’янені соковиті шматочки, жир стікав по підборідді й падав великими краплями на тарілку. Лівою рукою Барбірош умокав окраєць хліба в густий гарячий жир, не поспішаючи вкидав до рота і з насолодою пережовував. Потім, узявши виделку й ніж, відрізав маленький запашний шматочок, урочисто спроваджував до рота і смакував, смакував…

Задзеленчав будильник. Микола простягнув руку, навпомацки натиснув кнопку блокування і тільки потім розплющив очі.

За вікном сіріло. Годинник показував за чверть сьому. Присмак свіжого м’яса ще не вивітрився зі свідомості, й Барбірош, ковтнувши слину, подумав: коли сняться такі сни, то справи його кепські. Це, напевне, попередження, сигнал, що організм виснажений і потребує більше калорій. Микола напружив пам’ять, намагаючись пригадати, коли востаннє споживав свинину, однак марно. Не пам’ятає. Зате раптом зринув спомин.

На Різдвяні свята кололи свиню. Він тоді у шостому чи сьомому класі навчався. Микольця допомагав різникові. Розділяв снопик соломи на три частини, як той вчив, підпалював і підносив до підвішеної на гілляці старого горіха туші свині.

Сусід-різник, червонопикий, дужий і, як казали, найздоровіший у селі чоловік, сидів на ослінчику, без шапки, в камізельці, з підкоченими по лікті рукавами сорочки і пив з кварти свіжу кров.

– Хочеш спробувати? – несподівано запитав він. – Корисно для здоров’я. Калорій багато. Сам п’ю і всім рекомендую. На перший раз – сто грамів, не більше.

Різник зачерпнув квартою з миски, глянув усередину, відлив трохи і рішуче простягнув посудину Миколі.

Хлопець знітився. Було страшно й гидко. Він ніколи не куштував свіжої крові. Пригадав, як свиня смикалася в агонії, як у такт биття серця здригалася в грудях шпичка, а ще той пронизливий виск, хрип, поволі стихаюче харкотіння. Микола бридливо поморщився. Ні, не зможе. Але що про нього подумає сусід? Слабак, скаже, не має сили перебороти себе, випробувати волю. І Микола таки зважився на героїчний, як йому здавалося, вчинок. Випив відважених різником на око сто грамів свіжої свинячої крові.

Три дні нудотно-млосний присмак у роті мучив Миколу. Три дні він не міг дивитися на м’ясо. Однак із часом минулося. Крові, правда, він після того випадку не пробував, а до м’яса поступово звик. І тепер, прокинувшись, Барбірош подумав: сон про м’ясо, картинка з дитинства, коли пив з кварти кров, що все це означає? Передчуття якоїсь халепи чи, може, й справді бракує калорій?

Так, останнім часом він змарнів, осунувся, став нервовим. Дружина каже: цигарки винні. Забагато палиш, щодня вишмалюєш аж пачку «Прими». Для теперішнього голодного часу це – завелика розкіш. Сім’я сидить на бульбі. Мар’яна вже півроку без роботи, а Миколиної зарплати вистачає хіба що на тиждень, якщо вчасно дадуть. Важкі часи настали, важкі… Завод дихає на ладан. Місяць працює, два місяці – стоїть. Кращі робітники давно розрахувалися. Одні алкаші й пенсіонери залишилися. А ще апарат управління, керівництво, бухгалтерія – дармоїди конторські! За опалення немає чим платити – відключили. В цеху зимно, вітер гуляє. А гриміли ж колись на всю країну. І робота була, і гроші…

Барбірош випростав під ковдрою ноги. В кімнаті було прохолодно, вилазити з теплого ліжка йому не хотілося. Поруч, на боці, згорнувшись клубком і підклавши долоньку під голову, спала дружина.

Микола зиркнув на годинника. Ще є час. Присунувся ближче до Мар’яни, поклав руку на гаряче стегно. Намацав краєчок сорочки й рішуче потягнув догори, оголюючи тіло.

– Мар’яно, – прошепотів він, пожадливо пестячи її груди.

– Чого тобі? – прокинувшись, у відповідь гарикнула дружина. Барбірош нетерпляче натиснув на її плече, намагаючись перевернути горілиць, однак Мар’яна з силою скинула його руку.

– Відчепися! – злісно прошипіла крізь зуби, відсуваючись подалі й натягуючи ковдру на голову..

– Не любиш… – важко зітхнув, примовк, очікуючи Мар’яниної реакції, але вона байдужим чужим голосом кинула:

– Вставай, бо спізнишся на роботу.

Барбірош неохоче звівся на ноги, намацав на холодній підлозі капці й подибав, похнюпившись, на кухню. Батареї ледь тепліли. Микола запалив газ і поставив чайника на газову плиту. Глянув у вікно. Вночі йшов дощ, на асфальті перед будинком стояли калюжі, небо хмарилось, і Барбірош подумав, що треба буде взяти парасольку й одягнути теплого светра, бо температура на вулиці знизилась майже до нуля.