Анатолій Сергієнко - Морошка для Оксани

Вітер-свіжак з Татарської протоки ще зранку розігнав легенькі вогнисті хмари і, чи не вперше за довгі липневі дні, виглянуло довгождане сонце.

Взувши кирзові чоботи замість «болотників», які за місяць дощів устигли добряче набриднути, я крокував на нову бурову, куди мала переїхати бригада. Йшов навпростець, через болотисту низину, тримаючись ледь помітної стежки, старанно обходячи блюдця прозорих, жовтуватих від торфу калюж. Пружинив під ногами мох-ягель, бурштинова, вже дозріла морошка з краплинами роси іскрилась на вранішньому сонці. Я дивився на ніжні ягоди схожі на велику малину, що росла в батьковому садку і дивувався. Коли морошка встигла достигнути? Зовсім недавно низина була вкрита килимом білих квітів. Минув місяць, не більше, і морошка дозріла. Як швидко біжить час! Коли я вперше спробував цих дивних ягід? Три роки тому, в гуртожитку, а здається, це було вчора, так чітко все пам’ятаю. Оксана подала тарілку. Я вкинув у рот кілька ягід. Відчув їхній кисло-солодкий смак, приємну свіжість, і радісне передчуття чогось незвичайного охопило мене. Ще тоді дав собі слово назбирати цих дивних ягід Оксані. Обіцянку свою так і не виконав. Три роки промайнуло, а скільки подій сталося!..

Схилом узгірка збігали донизу приземкуваті, скручені вітром модрини, далі сірів ріденький лісок карликових берізок, за яким бовваніла бурова вишка.

Ось і вона, бурова. Стоїть мовчазна, тягнеться в небо, немов космічний корабель на старті, чекає свого часу.

Готуються до переїзду вишкомонтажники. Оранжевий бульдозер «Камацу» («японець», як його всі називають), виблискуючи полірованим ножем, копає котлован для стоків. А виконроб монтажників Бондаренко нерухомо стоїть на містках, дивиться на вишку.

– Що, Васильовичу, милуєшся своїм творінням? – тиснучи руку Бондаренкові, запитав я.

– Яке до біса творіння?! – сердито буркнув виконроб. – Хіба за тиждень щось путнє змонтуєш? Насядуть зверху – пискнути не встигнеш! А ти кажеш – «творіння».

У Бондаренка перед приїздом комісії завжди псувався настрій. Сьогодні він здає бурову, тому нервує, хвилюється.

– Котлован, бачу, не готовий, рибінспекція не підпише.

– «Японцю» на дві години роботи… Підпише, кінець місяця, – невпевнено каже він, чухаючи потилицю, і несподівано махає на мене руками: – Ти йди, йди, майстре, не чіпляйся. Нічого душу гризти, без тебе начальників вистачає. Краще походи по буровій, помацай усе як слід, тобі тут працювати.

Тепер про роботу Бондаренкові нагадувати не варто вирішив я і рушив до агрегатного відсіку, де дизелісти чаклували біля моторів, а слюсар бригади, Іван Семенович Диба, порався під щитом лебідки.

– Семеновичу! – гукнув я слюсаря.

– Агов, – долинув звідкись ізнизу, наче з діжки, басовитий голос. Зарипіли чоботи, дзенькнули біля мене ключі, і з-під щита виліз Диба.

– Як справи?

– Думаю – на три з мінусом. Змонтовано на перший погляд більш-менш… От тільки на вишку не лазив. Дизелі треба пускати – в дії перевірити. Бо в нас як роблять: зовні добре, а пустиш мотори – почне розсипатися. Щит он поставили, а не закріпили.

– Гаразд, закріплюйте. Вишку я сам перевірю.

– Ясно, – сказав Диба і знову поліз під лебідку. Перевіряти після слюсаря не було потреби. Бурову Іван Семенович знав, як власні п’ять пальців, слюсарем працював чотирнадцятий рік і, якби щось серйозне виявив – одразу зчинив би ґвалт. Отож я вирішив спочатку оглянути вишку, а вже потім наземне обладнання.

Металевими сходами піднявся на вишку, роззирнувся довкола. Помітив чорну цятку, яка росла й росла, і невдовзі впізнав уазик головного інженера нашого бурового підприємства Сабірова. Їде комісія, час спускатися вниз.

Уазик розвернувся перед містками, і з машини вийшов Сабіров.

– Так, шановний, завтра мусиш дати перші метри, – привітавшись, одразу насів на мене головний інженер. – П’ятсот метрів!

– За планом триста! – заперечив я.

– Тепер п’ятсот, як мінімум! В управлінні виконання плану на грані зриву. На твою «нулівку» надія!

За три дні п’ятсот метрів, мало не закричав я. – Триста, якщо не підведе обладнання, може, якось витягнемо. Але п’ятсот?… А ще треба перевезти вагончики, обкатати двигуни, відремонтувати насоси. Ні, п’ятсот метрів не потягнемо.

Однак стримався висловитись уголос. За п’ять місяців роботи на посаді бурового майстра навчився не гарячкувати, а терпеливо метикувати, яким чином виплутатися з тієї чи іншої ситуації.