Анатолій Сергієнко - Вендета по-українськи

– Допоможіть, будьте добрі, тіло на ноші покласти.

Микола спочатку з готовністю ступив кілька кроків у напрямку небіжчика, навіть нахилився, щоб допомогти шоферу, одначе, коли уздрів осклілі очі Штима і перекраяний гримасою жаху розтулений рот з кінчиком чорного язика, руки його затрусилися, потемніло в очах, і він, безпорадно випроставшись, заплющив очі. «Умлію, – подумав Микола, – відчуття, як тоді, коли свиню кололи, коли спробував свинячої крові. Недарма сон про м’ясо приснився. Не попередження, що бракує калорій, а інший сигнал у мозок був».

– Вибачте, не можу, – промимрив Барбірош, натягнув на голову стару, добряче облізлу ондатрову шапку і, похнюпившись, попростував геть.

Слабак, подумав Юрко, такий десять разів потом зійде, поки курку заріже, не кажучи вже про те, щоб людину порішити. Доведеться його зі списку підозрілих викреслити. Цікаво, чи служив у армії і в яких військах? Алібі теж треба перевірити. Інколи такі тихі й безвредні на вигляд – мухи не здатні образити – і бувають найжорстокішими при скоєнні злочину.

– Як наш свідок, щось цікаве розказав? – запитав прокурор.

– Нічого особливого. Деталі: як знайшов, що подумав. Мабуть, до вбивства пана Штима він не причетний, – відказав Юрко, передаючи Степану Степановичу для ознайомлення протокол допиту.

Наливайко уважно вивчив документ, потім сказав:

– Юрію Івановичу, разом з карним розшуком прикиньте план пошукових заходів, ще раз огляньте кожен сантиметр території і підготуйте список мешканців під’їзду. Поговоріть з людьми. Не може такого бути, щоб ніхто нічого не бачив і не чув.

– Не може, – згодився з прокурором Юрко, – адже стріляли з близької відстані. Дивно, що пострілів ніхто не чув, навіть якщо зброя була з глушником. Луна – до п’ятого поверху чути. Я перевіряв. А щодо версії пана Романа – у мене виникли сумніви. Навіщо Штимові горлянку різати? Кожен з двох пострілів – смертельний. Невже вбивця цього не знав? Кілер у більшості випадків ховає зброю або кидає на місці злочину, щоб якнайшвидше зникнути. Зброї ми не знайшли, хоча перевернули все довкола. Навіщо злочинець підібрав гільзи, чому забрав з собою?

– Могли й діти підібрати, – втрутився в розмову майор Кіндій. – Траплялися й такі випадки. Ще не вечір – побачимо. Вбивця далеко, рахує «зелені», а от оточення Штима треба добре промацати.

– Гаразд, працюйте, – мовив прокурор, – в тісному контакті з Юрієм Івановичем. Почекаємо висновків експертиз. Усіх допитайте, і з сусіднього будинку також, чиї вікна сюди виходять. Знайдіть власника автомашини, котра вночі стояла. Підвали обстежте, горища. Список осіб мікрорайону, які звільнилися з місць позбавлення волі, мені підготуйте. Зв’яжіться зі службою безпеки, чи не було випадків викрадення зброї з військових частин, в них там свої люди є. Промацайте тих, хто був у гарячих точках… Отих усяких, колишніх, хто зі зброєю мав справу. Не мені вас учити, Юрію Івановичу, про який контингент йдеться. Ми мусимо знайти вбивцю.

Барбірош стояв біля зупинки маршрутки, й похмурі думки чимраз дужче тиснули на голову. «Вляпався по самі вуха! Що робити із «зеленими»? – міркував Микола. – А раптом вони фальшиві, бо який дурень таку велику суму грошей у поштову скриньку кластиме? Десять тисяч баксів! Здуріти можна, кому скажу – не повірить! Фантастика, сон, казка! І всі стодоларові! Так і кортіло конверт з кишені витягнути і ще раз руками помацати. Але ж не на вулиці. Людей он скільки зібралося, і всі, наче очі на нього наставили. Ще й маршрутки довго немає. На роботу спізнююся. Що майстрові скажу? Причина поважна: труп знайшов та свідчення в міліції давав. Місто й так кілька днів гудітиме, не щодня депутатів убивають. У неприємну історію втрапив, дуже неприємну… А ще долари… Що з ними робити? Може, обміняти на гривні та й жити приспівуючи? Років п’ять-шість. Або авто купити, «форд» чи «мерседес»?.. Квартиру відремонтувати, меблі імпортні придбати? Французькі, німецькі, італійські. Мар’яну з ніг до голови вбрати, на курорт заморський гайнути?.. На Гаваї чи острови Канарські. Або в Рим, Париж, Лондон… Чи чкурнути до Америки, а звідти долари надсилати? Потрохи, щоб сусідам очі не колоти»…

Барбірош аж упрів від таких думок, руки трусилися, на обличчі виступили крапельки поту. Закортіло запалити. Мацнув рукою по кишенях. Витягнув порожню пачку «Прими». Геть усі випалив – так хвилювався, коли з слідчим балакав! Дістав гаманця, перелічив гроші. «Та в мене, – подумки вигукнув, – на пачку «Прими» не вистачить! Треба було у Мар’яни взяти. Завжди як той злидень: то на обід позичаєш, то цигарки стріляєш. Ніколи вона не дасть більше. Пиво – дорого, сигарети – дорого, а про сто грамів, щоб з хлопцями після роботи, навіть не заїкайся. А спробуй усю до копійки зарплату не дати. Крик, ґвалт, істерика: я гола, боса, дитина в подертому до школи ходить, а ти по забігайлівках швендяєш!» Баба є баба, що з неї візьмеш? Хлопа не розуміє. Соромно інколи перед компанією, коли з роботи йдеш. Ніяк не може утямити, що чоловік без грошей – нуль, манекен, порожнє місце. Треба ж гальбу пива випити та пачку цигарок з фільтром хоч раз на місяць купити. А ще Галі шоколадку, шампанського взяти, щоб не так боялася, бо не дасть… Вся труситься, коли до себе веде, бо в тому малосімейному гуртожитку завше гармидер і народу цікавого багато. Панянку із себе корчить, лише шампанське вживає, боїться, труситься, але коли у ліжко вкладеться та прутня в лоні відчує, зовсім іншою стає. Ненаситна, хтива, треться, стогне, як змія вигинається, доки вдоволення не дістане… А потім може й сльозу пустити. Дивні вони істоти, ці жінки, важко їх збагнути… Зі Стефою Сокальською треба обов’язково перебалакати. Метке око має, все помічає. Вчора ввечері знову біля під’їзду вигикувала. Два кобелі й вона. Ходило ж колись зашмаркане та з дитячим візком бавилося. Чемно віталася: «Добрий день, пане Миколо!» А нині яка кобіта! Не віриться, що лише у дев’ятий клас ходить. Очі чорні, личко рум’яне, спідничка вузенька. І коли встигла підрости? П’ятнадцять літ, а вже рекетири на іномарках додому підвозять. Молода, а спритна. Оченятами як блисне, одразу мороз по шкірі та думки грішні у голову шугають… Гарна як квітка, як ружа. Засікла з Галею. «А я, пане Миколо, виділа, як ви коханку приводили, коли пані Мар’яни вдома не було». Треба буде з нею якось делікатно поговорити, бо не дай Боже, інформація до Мар’яни дійде! Це тоді, коли вона з тим довготелесим бевзнем у коридорі обіймалася. Настрашила Галю, бажання відбила. У той вечір так нічого й не вийшло, хоч і шампанське було, і цукерки»…