Анатолій Сергієнко - Вендета по-українськи

Тримався чоловік напружено, раз по раз припалюючи цигарку, котра гасла, мабуть, тютюн вогкий був, і говорив плутано, трохи заїкаючись, ковтаючи кінцівки фраз. Ясна річ, не кожному випадає вранці побачити мертву людину в під’їзді свого будинку, і тому поведінка слюсаря була логічно виправданою, враховуючи його настрашений стан. Одначе переляк аж ніяк не був причиною, аби людина, відтворюючи свої почуття і вчинки, говорила інше, а простіше – брехала, не хотіла казати правду. Чому, запитав себе Юрко? Виходить, на те є якась невідома причина, котру він намагається приховати від слідчого.

– Я штовхнув двері, а вони не піддають-ться. Наче їх з того боку хтось трим-мав. Я дужче натиснув і побачив но-ноги… – детально розповідав Микола Барбірош слідчому прокуратури, а сам боровся із собою: казати про долари чи ні? Одразу не зізнався, на всі запитання відповідав по кілька разів. Потім слідчий пішов до трупа ще з двома і тим, що з відеокамерою, щось вони там міряли, писали, рахували, кишені у вбитого вивертали, двері оглядали, стіни, а його залишили на добру годину в авті, попросивши викласти все на папері. В машині – столик, папір, ручка, попільничка, усе чин-чином.

А то знову підійшов і почав мучити. Такі каверзні запитання ставить: «Чи ви сьогодні вмивалися?» – «Звісно, вмивався, не було такого дня, щоб невмиваним на роботу йшов». «А чому не голились уранці?» – «Жилетки» скінчились, нових не встиг купити».

Микола хотів додати: «І не скоро куплю, бо на хліб зарплати не вистачає. Стару бритву «Харків» думаю перебрати, бо яким дідьком голитимуся? Яке його діло, чи вмивався, голився? Ще б запитав, чи з Мар’яною цієї ночі бавився? Нудний тип, прискіпливий. Накульгує на ногу, мабуть, у якусь оказію втрапив. І блідонький на лиці. Більше на рекетира схожий, ніж на слідчого. Коротко підстрижений, високий, дужий, плечі квадратні, м’язами так і грає. Очі гострі, наче наскрізь бачить, і вигляд такий, ніби у вухо, якщо не так скажеш, ось-ось вцідить. Хитрий, зараза, як лис. Певне, щось запідозрив. Треба було про долари одразу сказати. Тепер назад не покрутиш – поїзд рушив. «Чому так пізно зізналися? А якою рукою брали, лівою чи правою?» Дивакуватий трохи, хоча запитує культурно, ввічливо. Якщо зараз скажу, тоді вони і вбивство на мене можуть повісити. Читав про такі випадки в газетах. Краще з правосуддям, з Фемідою, не зв’язуватися. Та й доларів шкода, адже не вкрав, а знайшов, може, вони мені адресовані»…

А Юрко Ткач пильно спостерігав за слюсарем, подумки малюючи його портрет. Ріст – сто сімдесят п’ять – сто сімдесят сім сантиметрів, худорлявий, волосся чорне, кучеряве. Гарний з лиця, недавно завів вуса. Чоло високе, гладеньке. Пишні густі брови. Очі карі, чисті, але неспокійні й злодійкуваті. Ніс рівний, класичний, як у жінки. Щось було в ньому позірне, циганське. Такий тип чоловіків жінкам подобається. Хоча, певно, зам’який трохи, не вистачає йому мужності, твердості, сили волі у досягненні мети. Він з тих, котрі швидко ламаються на допитах, скиглять і розпускають нюні. Чи може такий бути вбивцею? Світ далеко відійшов від антропологічної теорії італійського психіатра Чезаре Ломброзо, за якою злочинця легко впізнати по будові черепа, формі вух, носа, губ. Мало того, по носовій частині черепа, вважав Ломброзо, можна сказати, хто злодій, хто шахрай, а хто потенційний вбивця. Тепер інша думка. Злочинцями не народжуються. Він – мікроб, не грає ніякої ролі до того моменту, доки не втрапить у розсіл, який примусить його активно функціонувати, пригадав Юрко цитату з підручника криміналістики. Отже, судячи з акуратного носа слюсаря, його аж ніяк не можна зарахувати до категорії потенційних убивць. Однак, спираючись на соціальну теорію, Юрко Ткач не мав права і викреслювати пана Барбіроша з умовного списку осіб, причетних до вбивства депутата Штима. Що він приховує? Чому не каже правди? Ще не відійшов від шоку, не отямився? Гаразд, зустріч з ним не остання, нехай подумає.

– Уважно прочитайте і розпишіться на кожній сторінці, – сказав Ткач. – Ось вам мій службовий телефон. Якщо щось цікаве згадаєте – зателефонуйте.

Микола зрадів. Нарешті, подумав, скінчилися муки. Підписав протокол, сховав аркуш паперу з номером телефону до кишені. Вийшли з авто.

Під’їхала спецмашина, «рафік» з червоним хрестом, викликана по рації, щоб вести труп на розтин до моргу. Медексперт сказав:

– Здається, все.

Криміналіст теж кивнув головою, мовляв, і він закінчив. Наливайко важко зітхнув, постояв трохи над тілом товариша, нарешті й він звів догори праву руку, щоб принесли ноші. Барбірош хотів іти геть, але слідчий узяв його легенько за лікоть.