Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Він упав на крісло поруч з Улагаєм, запитав:

— Скажіть, що вам треба для перемоги? Зрозумійте, не звільнимо Кубані — позбудемося Криму. Крим голодний, запасів провіанту на місяць немає. Наше військо тане, а поповнювати його тут нічим. Поповнити можемо тільки на козацьких землях. Тільки там наш порятунок!

— Петре Миколайовичу, — заговорив Улагай. — Ми зразу зробили велику помилку. Не треба було видавати закон про землю та грати в демократію. Відразу треба було мобілізувати все населення Кубані до сивих дідів. Була б армія. Козаки поважають лише дисципліну, лише тверду руку. А зараз нас спасуть лише три заходи.

Барон сухо промовив:

— Слухаю уважно...

— Перший захід — негайно прибрати Дроценка.

— У мене немає іншого генерала. Дроценко добре знає справу. Далі що?

— Я настійно прошу вас відкликати Дроценка. Замінити полковником Сіроштаном.

— Такого полковника я не знаю.

— Дайте сотникові Сіроштану цей чин. Він мені потрібен.

— Добре. Нехай буде так. Ще які вимоги?

— Якомога більше набоїв, снарядів, панцирників. Дайте танки. Нехай з пароплавів вивантажать не тут, в Севастополі, а в Ачуєві. Я переніс ставку у станицю Гривенську.

— Згода, генерале. Сьогодні прийшов пароплав з набоями, гарматами. Накажу йти на Ачуїв.

— Дякую, бароне. Остання вимога — військо. Дайте військо.

— Цього не дам. Жодного багнета не дам. Не маю. Зняти з Таврійського фронту не можу. Генерал Слащов теж допомоги вимагає. Коли зніму там хоча б дивізію — червоні ввірвуться в Крим.

— Дайте дивізію Науменка, бароне. Вона ж не на фронті.

— Не можу. Дивізія Науменка винищує партизанів у Криму. Зніму, так нас партизани задушать.

— Не задушать. Науменко не хоче відправлятися на позицію й лякає партизанами. Мені без дивізії, повнокровної дивізії, Тимошівської не взяти.

— Ви взяли Тимошівську, генерале. Про це гримлять усі газети світу! — вигукнув Врангель.

— Взяв, але не всю. Ваш улюблений журналіст Гриць Раковський поспішив об'явити про перемогу. Щоб узяти рештки Тимошівської, треба покласти багато голів. В лоб її не взяти. Хочу затиснути в лещата. Оточити з усіх боків, блокувати її й маршем на Катеринодар. Без дивізії, повнокровної дивізії, повторюю, мені її не взяти.

— То мобілізуйте хоч десять дивізій. Всі там залиште.

— Це гумор, бароне.

— Не дам, не можу...

— Бароне, коли ви не віддасте наказу дивізії Науменка ранком іти на Кубань, я туди не повернуся. Емігрую до Туреччини.

Барон Врангель зірвався з крісла й знову забігав по кабінету.

— Це жах. Жах! — шепотів барон.

— Коли не дасте дивізії, Кубані я не звільню. Мої сили тануть — більшовицькі зростають. Не візьму Тимошівської, маю відходити. Більшовики прийдуть за мною до Криму, як того вимагає Ленін. Візьму Катеринодар, козаки повірять у наші сили й підуть за нами до Москви.

Врангель здався:

— Я дам дивізію Науменка, але швидше до Катеринодара. І хліба побільше. Хліба та м'яса.

— Пришлю, — пообіцяв Улагай.

Сашко Татарка зіперся на ворота, стежив за чередою, що наближалася до хутора. Над нею висла чорна хмара пилюги. Корови рухалися повільно, хоч чередники гучно ляскали батогами.

Ситій худобі заважали іти розіперті вим'я, з яких цвіркали білі струмки. Корови повертали до дворів, але їх туди не пускали, гнали геть від рідних хлівів на греблю, знову в степ.

Літня жінка вхопилася за ріг корови, кричала:

— Не пущу. Буде вдома. Не подоїти — зіпсується корівка.

— Тітко Хівре, відпустіть корівку, — вмовляв вершник. — Хай її гонять на станицю Переяславську, то ціла буде. Сюди скоро кадети прийдуть. Вони все грабують під мітлу для Антанти.

— Ні, не відпущу, Степане, — стояла на своєму жінка. — Корівка пропаде. Не пущу...

— Тітко Хівре, гонимо ненадовго. День-два, не більше. Потуримо Улагая в море, й корівка повернеться. Відпустіть, такий наказ Ради.

— Раз такий наказ, то і я з корівкою піду, — раптом вирішила жінка. — Будемо з нею лихо конати. Ходімо, ходімо, моя Лисуха, — запричитала жінка й рушила разом з коровою на греблю.

Татарка посміхнувся, зітхнув:

— Корова без баби не пропаде. А баба без корови може. І що тая війна з людьми творить. Кому лихо та нужда, а кому зиск. Іди, іди, Лисухо, бо потрапиш на пароплав до Аделаїди Аполлонівни, щоб її трясця взяла! — плюнув Татарка, згадавши братову дружину.

На довгій та вузькій греблі стояли чонівці. Один лаштував гніздо для кулемета, копаючи тверду землю малою лопатою. Коли пройшла череда, він упорався, наказав товаришам: