Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Від його слів Іванко спітнів. «Ясно, лазутчик», — подумав він.

— Так візьмеш пакунок? і

— Взяти б. можна, та не по дорозі.

— Не по дорозі!.. Може, близько будеш?

— На Усть-Лабу гонять. — І, нахилившись до вуха лазутчика, зашепотів: — Е, так ти нічого не знаєш. Улагай Тимошівську захопив. Чутка йде, що до Тихорецької добирається.

— Шкода, що ви не на Слов'янську,— спокійно сказав відвідувач, — ну, візьми кабачків. Лускай. Мені пора.

Іванко нахилився до нього.

— А я тебе знаю... Пам'ятаєш ярмарок? Сарай...

— Сарай? Який сарай?

Не крути. Скоро ти забув. Там чорнява дівчина пораненого перев'язувала. Скажи, як її звати, чия і де живе? Скажи та й іди собі.

— А коли не скажу?

— Ти мене послав під вартою до Рябоконя, а сам залишився з дівчиною. Хто вона і де живе? — Іванко вчепився в його руку, стиснув. — Ходімо до Ковтюха. Там усе скажеш.

— Не чіпай, — сердито мовив той, вириваючи руку. Але Іванко так стис її, що захрустіли кістки, і невідомий став лагіднішим. — Ото смола! Думаєш, злякався я Ковтюха! Він добре знає мене. Ходімо.

Іванко завагався на якусь мить: а може, правда, що знає Ковтюха, і випустив руку.

Кулик, зодягнений у англійський френч, кинувся в людський натовп.

Широке, на всю стіну, вікно великого кабінету виходило на море. Сонце світило, море виблискувало, від нього несила було відірвати очей. До порту входила бойова ескадра,¶На великому крейсері повільно повернулася гарматна башта, і довгий хобот її націлився на Севастополь. Чорне жерло дивилося майже у вічі Улагаєві, який стояв у вікні. Йому раптом стало моторошно. На думку несподівано спало: а що, коли це не англійський, а більшовицький крейсер? «Сам себе лякаю», — подумав Улагай і заспокоївся. Так захотілось опинитися на дачі, на острові Родосі, але він сидів тут, у Севастополі, в кабінеті лікаря.

Боліла нога, мучила. Він залишив справи на генерала Казановича і без дозволу Врангеля прилетів сюди, щоб рентгеном просвітити ногу. Очікував на петроградську «знаменитість».

Нарешті «знаменитість» з'явилася: забігала по кабінету, дрібненько переступаючи тоненькими ніжками, що важко носили великий живіт, затягнутий у жилет.

Ах, пробачте мене — змусив чекати. Якби знав, що в моєму кабінеті визволитель Кубані... Ви так негадано. А я був у Петра Миколайовича. Він, як тільки узнав, який клієнт мене розшукує, відразу ж занепокоївся, сказав: «Прошу, скоріше подивіться, що у мого друга».

— Врангель знає, що я тут? Він хворий? — запитав Улагай.

— Що ви, що ви, — «знаменитість» замахала руками. — Правитель півдня Росії в повному здравії. Занемогла одна його тіточка. Правитель півдня Росії про неї турбується, Ой, яка турбота... Яка увага до тіточки!

Шкутильгаючи, Улагай перейшов кімнату, ліг на канапку.

Помічники стали направляти апаратуру, а «знаменитість» все вихваляла Врангеля.

— Все наше передове суспільство бажає, щоб правитель півдня Росії благоденствував, як ми зараз у Криму.

Він заглянув до апарата, дивився і так, і сяк. Довго.

— Трохи забили ногу, але все обійдеться, і дуже швидко. Три дні спокою, і все минеться. Правитель півдня Росії буде задоволений. Він високо вас цінує. Коли я дякував йому за наше гарне життя, він сказав: «У цьому не моя заслуга. Постарався генерал Улагай».

До кабінету без стуку зайшов сотник Сіроштан і сказав:

— Петро Миколайович наказав запитати про стан вашого здоров'я й прохав не покидати Севастополя, не побачившись із ним.¶Відвернувшись, Улагай одягався й незадоволено думав про «знаменитість»: «Величає барона правителем. Вони тут, у Криму, з глузду з'їхали?»

Одягнувшись, він повернувся і побачив, що в кабінеті стоїть лише Сіроштан.

— Генерале, ви стали найпопулярнішою людиною в Криму, — заявив сотник. — Тільки й балачок, що про ваші успіхи на Кубані. І не так про успіхи, як про хліб, сало, худобу... Ось і зараз сюди вже набилося кореспондентів. Бажають узяти інтерв'ю. Я поставив охорону, а то вони б і до кабінету прорвалися.

— Дякую, сотнику... Ви теж високої думки про успіхи на Кубані?

— Я поділяю думки Врангеля.

— Які ж його думки?

— Він — дволикий Янус: на людях вихваляє ваші перемоги, а вночі не спить, кусає губи: «Чому топчеться під Тимошівською? Давно пора захопити Катеринодар».

— Виходить, мені доведеться мати неприємну розмову з бароном?

— Так, генерале.

— Дякую, сотнику, за попередження. Є і в мене гострі запитання до Врангеля. Колії його можна бачити?