Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Вона тихо заспівала:

Біжить Кубань, б іжить Кубань,

Бережечки зносить.

Молодий козак, молодий козак

Полковничка просить:

«Пусти ж мене, пусти ж мене

Із полка додому.

Бо вже ж скучилась, бо вже ж змучилась

Дівчина за мною...»

На гарбу стрибнув Петро Кузнецов. Примостившись, почав підтягувати:

Ой рад би пустити, ой рад би пустити,

Так ти довго будеш.

Напийся води кубанської,

Про милу забудеш...

Наталка перестала співати, штовхнула Петра в спину.

— Геть, не співай...

— Чому, Наталочко?

— То моя пісня...

Він не збагнув, чому вона розгнівалась. Виправдувався:

— Наталочко, я ж умію співати. Ти знаєш — в гуртку, при народнім будинку, першим голосом виводю.

— Ну так і співай собі, а мені не заважай...

— То не буду підспівувати, - мовив Петро. — Знаєш, я зрадів, почувши твій спів. Ти співай собі, а я посиджу.

Вона мовчки кусала губи.

— Мовчиш, Наталочко... Ну, куди нам до вас... Скоро дружиною вчителя станеш. Багачкою. Тільки запам'ятай, Наталко...

— Що?

— Те, що курс світової політики проти багатства повернувся. Буржуїв по всій земній кулі нищать. Гідрі капіталу голови відкручують. Володіти світом буде труд.

— А мені що з того?

— Що? А те, що твій Федір Федорович, куркульська його душа, хоча й відділився від батька-куркуля, собі хату окрему будує, натяг на себе шкуру вівці, лисячим хвостом вертить, а вовчі зуби видко. Ми ще до нього доберемося. — І раптом сказав: - Та і зростом він не вище мого.

Наталя засміялася.

— Відчепися, Петрусю. Вчителя не люблю і заміж за нього не піду. Татко та мати не присилують... І ти, Петрусю, не гнівайся: ти хороший хлопець, і твій зріст тут ні до чого. Тоді, коли сватав мене, я жартуючи сказала, що низенький.

— Наталочко, я ще витягнуся вгору. Я ще молодий. Росту, я й зараз вищий за Кулика.

— Рости, Петрику. — Вона перевела мову на інше: — Петрусю, а ти не боїшся?

— Кого?

— Ну, тих... улагаївців?

— Ніскілечки. В мене карабін, хай налітають!

— Не доведи боже!— скрикнула Наталя. — Я боюся. Вони ж стріляти почнуть.

— І ми будемо стріляти. Я влучно б'ю! Заляжу на гарбі, за мішками, і буду стріляти... Та ніякого наскоку і не буде. Ми їдемо по своїй землі. Улагаївці за Тимошівською... Та коли ти хочеш знати, так ми вартувати повинні не білих.

— А кого?

— Вас. Обозників...

— Оце так?! Чого ж нас вартувати?

— А того, щоб везли куди треба та швидше, аби який несвідомий куркуляка не зіпсував харчі і не втік.

— Ну, втекти може, а щоб псувати святий хліб? Ні, такого ніхто не відважиться зробити.

— Ого, Наталко, ще й як. Одному наказали спекти тридцять паляниць. Він спік. Перевірили, а всі паляниці зіпсовані. Дрібного скла набив. Хотів потруїти, гад, червоногвардійців.

— Та невже, Петрусю? У святий хліб та скло?! Ні, за це і я не простила б.

— Сидить, гад. Судити будемо. Нікому не подаруємо. Ні дома, ні на війні. Налетять сюди — перестріляємо. Нас тут багато, — хвалився Петро. — П'ятнадцять чоловік.

— А мені страшно... Притомилась, голова чавунна, заснути не можу. Боюся. А Соня спить, — показала на задню гарбу.

— Хочеш, Наталочко, — подрімай. Я побережу тебе. Кіньми правити буду. Та й за Сонею подивлюся. Спи...

Наталка погодилась, подякувала Петру, відповзла на середину гарби. Тугі паляниці в мішках трохи муляли боки, але заснула. Прокинулась вона, коли сонце спустилось до високої, тополі, що стояла коло криниці на березі річки. Обоз витягнувся по всьому березі. Петро напував коней.

Наталка позіхнула, хотілося їсти.

— Соню, іди закусимо,— гукнула.

— А я й забула...

— Іди, іди, подружко.

Соня мовчки підійшла. Схилилась грудьми на край гарби, чекала. Наталка відламала кусень білої паляниці, пильно придивлялася до нього, чи немає скла. Хліб був свіжий, гарно випечений на капустяному листі.

Над головою загуркотіло. Ніби гроза насувалася. Наталя підняла голову. Але на небі ніде ні хмариночки. Петро крикнув:

— Не дери голови, — хмар не побачиш! То гармати під Тимошівською гудуть. Пити хочете, дівчата?

— Дай...

Петро сполоснув цеберку, набрав і приніс води.

Під'їли, напилися, вода пахла кугою і ломила зуби — така холодна.

По валці хур покотилося: рушати! Петро стрибнув на гарбу, попросив:

— Наталочко, тепер ти поганяй коней, а я задрімаю. Тимошівська близько, обоз довели справно, можна й відпочити...

Посувалися берегом річки. Стояла задуха, з коней падала піна. Ґедзі хмарами літали над ними, кусали так, що виступала сукровиця. Раптом у голові обозу зчинився ґвалт, пролунали постріли. Гарби збилися докупи, деякі покотилися у степ. Петро підвів голову. Протираючи, очі, запитав: