Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Кулик допитував:

— Хто в ЧОНі? Треба всіх узяти на облік. Хто там добровільно? Там тільки комсомольці та комуністи чи й ті, до яких вас посилав Рябокінь?

— Жодного, — відповів Татарка, не виказуючи Луняки.

— Скільки всіх?

— Більше тисячі...

— Забагато... Є й ті, до яких вас посилали?

— Кажу, жодного. Та чого причепився? Дай човна. Зустрілися, випили, додому час.

— А чому не дати? Візьміть, — погодився Кулик. — Е, ні. Краще я сам вас відвезу. Хочеться побачити Наталю Олександрівну.

— їдьмо, — неохоче промовив Татарка.

Вони перепливли лиман і ступили до двору.

Коло комори стояла наймичка Соня. Не виказала ні радості, ані ляку, побачивши хазяїна.

Татарка відвернувся.

— То мертва душа... Ага, ось і жива.

На ґанку показалась Наталка. Побачила батька й кинулась до нього. Перед нею розбігалися кури, гуси.

— Таточку! Татуню рідненький!..

Він наставив руки, обняв дочку. Вона припала до нього і раптом висковзнула з його обіймів.

— В Улагая був і тебе поранили.

— Поранили, а в Улагая не служив.

— Федір Федорович мені все-все розказав...

Татарка суворо подивився на Кулика. Той переминався

з ноги на ногу, розвів руками.

— Самі бачите. Сан Саничу, яка вона...

— Гей, Федоре Федоровичу, — покрутив Татарка головою, — не буде з тебе справжнього козака.

Кулик відвернувся од Татарки. Дорогу йому заступила Соня.

— Ви знаєте мене?

— Ні. Та й звідки маю знати? — відповів сердито.

— Ви придивіться гарненько. Може, пригадаєте. Може, ви десь бачили мене? Знали, де я раніше жила. Придивіться...

Вона не відступала, і Кулик пильно глянув на неї: «Яка краса, — мимохіть подумав. — І вже не міг відвести від неї погляду. — Так, я вже раз бачив її, вночі, коли висадився десант Улагая. Татарка ж казав, що вона придуркувата.

— Так ви знаєте, де я раніше жила?

Кулик хотів щось сказати їй, аби відчепилась, та раптом зрозумів, що бачив-таки десь ці великі блакитні очі з зеленим, як морська хвиля, полиском.

«Та де ж це було?» — мучився Кулик.

Наймичка зітхнула. Потім, ніби скидаючи з себе тягар, повела крутим плечем і пішла геть. Гордовито піднесла голеву на довгій гарній шиї.

Кулик сіпнувся за нею. Враз пригадав, коли бачив цю гордо піднесену голову, лебедину шию і круті плечі. Тоді на ній була темно-синя амазонка. Пригадав і той сонячний день, коли вперше зустрів цю дівчину.

Весною дев'ятсот дев'ятнадцятого року денікінські частини вийшли на Волгу й рвалися до Москви. Щоб Допомогти їм, командування послало Кулика на Кавказ до Пимона Бунчука, аби той випровадив на фронт усі загони біло-зелених банд, яких чимало тинялося в горах. Йому наказано залишити тільки малий загін для охорони золотого запасу, захованого в гірських печерах. Про те золото знав лише Пимон Бунчук.

Він зустрів Кулика у глибокій ущелині. Сидів на карому коні перед невеличким загоном вершників. Поруч із ним, теж на коні, — оця сама наймичка, зодягнена у блискучу темно-синю сукню-амазонку. Кулик посміхнувся до неї ласкаво. Вона рвійно відвернулася, здвигнула крутими плечима і гордо підвела голову. Кінь сприйняв цей рвучкий рух за наказ рушати, узяв з копита, Бунчук ухопив коня за повід, притримав. Люто блимнув на Кулика чорними очима:

— Прошу пана стежити за державними справами І Пан сотник не на вечорницях! Денікіну скажи: «Бунчук людей пошле». — Потім кинув козакам: — Буряк, Нечипась, зостанетесь із паном сотником. Ранком проведете до залізниці.

Він поскакав на чолі загону. Поруч — дівчина.

Коли вечеряли коло вогнища, козак сказав:

— Пане сотнику, я злякався за вас. Та Пимон за один погляд на його кралю голови рубає. Ще нікому те даром не проходило .

— Хто вона така? — запитав Кулик.

— А цього пан сотник і уві сні говорити не можна. У Пимона вуха дуже довгі.

А коли Кулик сунув йому пригорщину грошей, став балакучішим. Говорив пошепки:

— Пимон захопив її силоміць. Тримає у печері. Кохає і слухається її. Вона поклялася, що стрибне до провалля, коли що. Сумує, а він іноді розважає, бере з собою в гори. Має надію, що і вона покохає його, коли загине її чоловік. Той командиром у червоних.

«Так, це вона, Бунчукова амазонка. Всі загинули, хто знав, де заховано скарби денікінців. Загинув і Бунчук. Печери зірвано. Єдина вона лишилася живою. Єдина вона знає, де золото. Боже, з глузду можна з'їхати. Схопити її зараз, тікати з нею на край світу! Лікувати. Вона все пригадає. Тікати зараз! — Кулик озирнувся. В голові скажено крутились думки: — Тікати! Куди? Кругом війна. Ні, нехай буде тут. Із рук не випущу. Одружуся з Наталею, а наймичку візьму до себе. Зараз ніхто у світі не знає, де золото. Не знає і вона. І нехай не знає, нехай буде дурненькою до часу».