Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Тут і думати нічого, — мовив Ковтюх. — Гривенська ближче до Катеринодара. Стоїть на Кубані. Значить, він зможе пустити по річці баржі. Посадить на них піхоту й захопить місто. Виходить, таки вигідно Улагаєві.

— І нам теж, — зауважив Дикун. — Ворог ближче — значить, бити його зручніше. Товаришу командарм, — підступив Дикун до Левандовського, — дозвольте мені пошарпати тили Улагая. Коли пощастить, то захоплю Гривенську. Посічу штаби. Дозвольте? Я вже балакав з чонівцями та партизанами. Хлопці завзяті. Всі стежки степові знають, усі тропи плавнів. Дозвольте!

Левандовський посміхнувся:

— Кажеш, коли пощастить? А якщо не пощастить — загине краща дивізія?

— Не раз у Тиловірейди ходив. Наскрізь Туреччину проходив.

— Чекайте! — Ковтюх схилився над картою і провів пальцем по блакитних смугах річок — Кубані та Протоці.

— Оце — Катеринодар, а оце — станиця Гривенська. Бази, штаби Улагаєві тут. Від Катеринодара до Гривенської прямий і короткий шлях по річці Кубані. Майже вся територія в наших руках. Лише за Слов'янською білі. Отож треба послати вниз по Кубані загін добрих бійців на пароплавах та баржах прямісінько в Гривенську. Вночі Напастиі знищити штаби та бази Улагая.

— Непогано, — похвалив Орджонікідзе.

— Так, так,— промовив Левандовський, вдивляючись у карту. — Це справді непогано.

— Тобі й вести червоний десант, Ковтюше! Товаришу Левандовський, — звернувся Дикун до командарма. — Він виріс у тих місцях. Ніхто краще Ковтюха не впорається.

— То що ж, товариші, призначимо Єпіфана? — запитав Левандовський, дивлячись на Орджонікідзе й Фурманова.

— Тільки Ковтюхові треба доброго комісара, — сказав Орджонікідзе. — Без товариша Фурманова, думаю, не обійтися... Товариші, операція на сто відсотків залежить від того, як ми зуміємо зберегти таємницю. Збережемо — удача, не зуміємо — провал. Тут уся сила — таємниця. Переможене кількість війська, яке ми пошлемо, а блискавичний, нежданий удар.

— Товариші, маю дещо додати до плану Ковтюха, — заговорив Левандовський. — Десант у Гривенській Улагай може знищити, перекинувши війська з якоїсь ділянки фронту. Аби тому завадити, треба послати в тиловий рейд частину кінноти.

Мою частину! Прошу вас, товариші!— вихопився Дикун.

— Пропоную уважити прохання Дикуна, товариші, — мовив Фурманов.

— Доручимо йому пройти до тилів Улагая й захопити станицю Новобалківську. Цим маневром не дамо Улагаєві кинути військо на Гривенську. І в тилу, майже під Тимошівською, підніметься веремія. Тут ми вдаримо по білих з Тимошівської, і тоді вже поженемо до моря. Такий план розгрому Улагая.

— Ох, і наробимо панам шелесту, — радів Дикун. — Завтра виходжу в рейд.

— Ні, товаришу Дикун. Не поспішай,— мовив Левандовський. — Спочатку поведеш свою частину до Катеринодара. Там зодягнеш її в козачу форму. Ще допоможеш там очистити місто від усякої нечисті, а тоді вже вирушиш у рейд. Вирушиш із таким розрахунком, щоб на станицю Новобалківську напав у ніч висадкидесанта в Гривенській.

— Коли я маю виступати і з якими силами? — запитав Ковтюх.

— Укомплектуєш у Катеринодарі. Там є батальйон піхоти. Візьмеш іще комуністичний загін міста, ЧОНи. Набереш тисячі півтори. За день допливеш до станиці Слов'янської. Там візьмеш ЧОН і ще за одну ніч допливеш до Гривенської, а вранці атакуєш. Отже, маєш п'ять днів. За цей час до Тимошівки прибуде дві дивізії зі Східного фронту, від Лабинська, й ми вдаримо на Улагая тут. Виступати вам з Тимошівської негайно. Щаслива путь, товариші!

Ковтюх, Фурманов і Дикун піднялися, вийшли із землянки командарма.

З високої козацької могили добре видно станицю Батуринську. Сяяло кругле плесо лиману, зеленіли сади. Чорна зграя каравайок сіла на воду. Косяки гусей тяглися зі степу.

Татарка перехрестився:

— Яка краса...

Над тихим степом гучно пролунав дзвін. Він ударив п'ять разів і замовк, але ще довго котилися відголоски.

— Лише п'ята година, — зітхнув Татарка. Він вирішив прийти додому затемна, тієї ж ночі вибратися на свій кіш

імолотити. Забути все імолотити хліб. Ішов повільно, а вечоріло ще повільніше. Татарка опинився на березі лиману. Снували каюки, і він заховався у садку Кулика. Зустрічатися з Куликом не хотів. Заліг у густому малиннику недалеко від берега. Поруч, під вербами, стояли човни.

«Потемніє, візьму човна, перепливу лиман — і дома... Цікаво, чи моя жінка молотить хліб? Навряд. Певно, чекає на мене та охкає. Багато ж я згаяв часу... Та якого дорогого часу... А що це Наталки не видко? Завжди о цій порі вона на мостиках сидить, вичікує каченят. Що з нею? Чи здорова?» — думав, розмірковував, розгортаючи малину, щоб дивитися на воду.