Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Пилипко підсів до матері..¶Мамусю, насмаж насіння. Багато насмаж і кишеню мені приший. У мене кишені нема.

— Та не штовхай мене, бузувіре, — прикрикнула Ганна. — Сама знаю, коли смажити...

До двору ввійшла Векла. На правому плечі несла клуночок борошна, під лівою пахвою тримала велику білу паляницю. Мовчки поклала все те на літній столик під хатою, присіла на соняхи поруч із Ганною, глухо мовила:

— Ти прости мені, Ганно. Прости... Мені дуже тяжко було зранку, сама не знаю, що плескала. Прости...

— Зранку ганьбиш, в обід прощення просиш, а увечері знову почнеш...

— Ні, Ганно, більше ані слова, ні півслова. Клянусь. Не віриш — сиру землю буду їсти... Поститися почну. В суботу піду покаюся попові. Говітиму. Дуже сильно болить у мене. Жує і жує коло ложечки. Боюся, раптом ухопить, а я й не говіла. Неждано стану перед богом. Страшно, Ганно, страшно. Боюся грішницею з'являтися до бога. Прости...

Кий у Ганниних руках заходив швидше по головах соняхів. Вона, не перестаючи працювати, не підіймаючи голови, суворо промовила:

— Бог простить, а я прощаю...

— Спасибі тобі, — схлипнула Векла і поцілувала Ганну в плече.

Ганнині очі потепліли.

— Векло, тобі не помирати, а лікуватись треба. Продай що-небудь. Хоча б корову. Не одна в тебе, десяток. Продай одну й їдь до міста. Покажись лікарям. Допоможуть, коли гарно заплатиш. Не скупись. У тебе ж сила добра. Хіба мало Гаврило з Персії привіз? Кому воно дістанеться? Не шкодуй...

— Я не шкодую. Тільки так думаю: для чого мені ті дохтори? Мені жити не хочеться. Аби не страшно було, так кинулась би у криницю просто вниз головою...

Важкий кий випав з рук Ганни. Перехрестилась.

— Боже спаси, Векло. Живи.

— Для чого мені те життя, Ганно? Не бачила я щастя змолоду, а тепер і не чекаю його. Не прийде. Ось коло тебе, Ганно, діти сидять. Багато діток. Тобі весело з ними.

А я все сама та сама... Не дав бог мені діток. Все життя сама. Коли була молодою, кохала одного парубка. Покійні, батьки не віддали за нього: Бідний. Батьки багатого чекали. Чекали, доки мені стукнуло двадцять шість. Стала сохнути я. Тут івіддали за Гаврила Луняку. Він теж бідний був, але силач, роботящий. Батьки постановили йому господарство, довірили. Ну, він на моєму господарстві й одружився. Він гарним був зі мною. Жалів. А мені вже козак без потреби... Гірко мені було. Страждали обоє, гризли одне одного. Він хоч на господарстві душу тішив, багатів. На війнах відпочивав од мене. А я все сама й сама. Все в'яла та в'яла...

Вона схлипнула, впала лицем на соняхи.

— Не потрібні мені дохтори. Болить, життю не рада, І вмирати страшно. І всім я чужа... Зла я, зла я, бо мене зла неміч гризе. Побачу тебе, Ганно, завидки беруть, злюся. Не бачу — сумую. Крім тебе, ніхто до мене не ходить, не заговорить. Та я й не заслужи-и-и-и-ла-а-а-а...

Ганна обняла її за плечі.

— Обом нам гірко, Векло. Тебе неміч гризе, мене нужда, турботи. Сьогодні ще не придумала, де хліба на обід узяти, чим діток нагодувати. А все чоловіки винуваті. Рости їх, кохай, а вони підростуть та й заллються на війну. Розбіжаться по чужих краях. І забудуть, де та хата, в якій їхня колиска висіла. А ти, бабо", мати, мучся, чекай на них... Ой, грішу я на. дітей. Грішу. Без них пропаду... Вони втіха моя. А що я бачила? Полюбились, одружились. А чоловік то на службі у царя, то на війні, а потім і зовсім пропав. А я з цією дрібнотою. Засумувала, тут і підманув мене Гаврило...

Притомлена Векла перестала хлипати. Лежачи, вибирала головки соняхів, які сухіші, в яких зерно більше, і повільно виколупувала його зі щільників. Не підіймаючи голови, розповідала чи згадувала своє, наболіле.

— Гаврило дуже коней любить. Із-за них, певно, зі мною одружився. Не зі мною, а з стройовим конем... Йому на службу треба було йти, а коня стройового купити не мав за що. Тут батько мій, хай царствує на небі, пообіцяв йому всю козачу справу. Купили йому коня, якого сам з табуна кумиків вибрав. Високий, темно-гнідий, горбоносий. Бігав так швидко, що інші коні здавались деревами, яких закопано в землю. Дорого той кінь коштував. А тут ще сідло, коване сріблом, уздечка в накладі. Поженили нас, так він більше з тим конем був, як зі мною.

Ганна почала поратися коло кабиці, готуючи обід, а Лунячиху прорвало. Говорила й говорила, згадуючи, своє нелегке життя на багатому господарстві.

Ганна мовчки слухала, ріжучи капусту, на серці раптом стало легко, радісно. Її, молоду, покохали та взяли, за жінку не заради коня стройового, а за чорні брови, за очі вогнисті, за стан тонкий, за пісні гучні. Вона й зараз краще іншої дівчини, хоч і має купу дітей...