Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Біла лава була недалеко. Ішли трьома лініями. Раптом перша лінія впала на землю, а з другої вдарили кулемети. Потім всі три лінії кинулися вперед, до насипу, й зупинилися на краю урвища. Перша шеренга затупцювала, друга та третя навалилися на першу, й утворилась суцільна стіна з людей. Вона якусь мить була нерухомою, а потім окремі солдати почали спускатися до виїмки.

Ця коротка заминка лав і вирішила долю атаки.

Хлинула злива вогню: застрочили кулемети. Зацокотіли гвинтівки чонівців. Промахнутися тут було неможливо.

Стіна кадетів рухнула. Живі кинулися тікати. Бігла безладно, густо, а вслід їм палили й палили чонівці. На двісті сажнів за виїмкою стерня стала рудою від крові, вкрилася трупами, в англійських френчах. Тільки поодинокі тікали далі, ховаючись за копицями.

Луняка, примостившись на насипу, одиночними пострілами наздоганяв кадетів, які метушилися під копицями. Поза насипом біг Жалоба, кричав:

— Вогонь припинити! Стріляти умільцям!

Іванко виліз на насип, затанцював, вигукуючи:

— Ото дали! Ох і дали ж! От дали кадетам!

— Злазь, дурню! — крикнув Луняка й потяг Іванка з насипу. — Не стовбич, можна ж здуру шалену кулю спіймати.

— Дядьку Гавриле, як ми їм дали!

— Дали кругло, Іванку, а чому? Міркуй. Командир олух. Не знав, яка перепона перед ним. Без розвідки, Іванку, ніколи до бою не лізь. Сам бачиш, що буває. Дивись...

Степ укривали трупи. Сонце піднялося на середину неба й палило нещадно. Стояла така спека, що не було чим дихнути. Від станиці тягся дим, стелячись по землі. Там горіли хати, гуркотіли гармати. Всі мимоволі дивилися туди, де ще точився бій.

Зі станиці, у супроводі кількох гінців, немов вихор, летів Остап Дикун. Він зупинив коня коло гурту чоловіків і звернувся до Жалоби:

— Батьку, як у вас?

— Був один напад. Сурйозно відбили: Маю надію, що більше сюди не полізуть. Дивися, за виїмкою купами лежать. Мої хлопці усі цілі.

Дикун вийшов на насип і приклав до очей бінокль. .

— Добре потрудилися. Надіявся я недаремно. Погано на головній ділянці. Ледве тримаємося. Страшенно насідає,

Коли сьогодні ще раз нападе з панцирниками, не витримаємо. Відійдемо до центру станиці.

— То якого біса нас тут маринуєш, сину? Веди туди.

— Частини генерала Бабієва вибили наших з хутора Дніпровського. Пошарпали нашу Другу кінну дивізію. Ледве затримали біляків на поганенькій річці Кирпилці.

— Виходить, нам до тих Кирпилців рушати?

— Негайно, батьку. Звідси до нової позиції всього шістнадцять кілометрів.

— Багато в однорукого війська? — запитав Стасюк.

— Ні, не багато. Від дивізії залишилося не більше шестисот чоловік.

— То добре.

— Не радуйся, хлопче, малій силі ворога. У нас ще менше. До того ж Улагай послав туди свіжі полки. Розвідка донесла, що й сам Улагай буде...

— То нічого, хлопці. Зустрінемо, як треба. Сурйозно...

Очі Жалоби грізно блиснули й заховалися під сиві стріхи.

Дикун сказав, сумно дивлячись на Жалобу:

— Ваше, батьку, завдання не таке й складне. Або знищите Улагая, або самі поляжете кістьми, а до завтрашнього обіду позицію втримуйте. На обідню пору підішлю туди батальйон піхоти й кулеметну сотню.

Опівночі загін прибув на берег заболоченої степової річки Кирпилці. Вздовж неї рідким ланцюгом простяглися мілкі окопи. Пахло кермеком, тванню. Місцями, на невеличких плесах, біліли квіти водяної лілеї. Кумкали жаби. Загін зупинився у глибокому завороті серед конопель. Начштабу Другої кінної дивізії, який зустрів загін на позиції, сповз з коня і почав пошепки до Жалоби:

— Вам сидіти тут у засаді. Не знаю, скільки просидите, але щоб вас не чути було. Ні гуку, ні брязку, ні диму, ні вогню. Сидіть так, аби стебло коноплі не колихалось. У нас мало сили. Всю надію покладаємо на хитрість та маневри. Бабієв у шаблі рветься. Старий рубака любить взяти «на ура». Ну, ми пограємось із ним. Будемо водити сюди-туди, а ви спостерігайте. В якийсь момент проскочимо близько вас. Не ловіть гав. Скосіть ворога вогнем кулеметів. Проґавите — головами відповісте.

— Ти мене не лякай. Я вже ляканий-переляканий, — стомлено промовив Жалоба. — Ти теж мені головою заплатиш, якщо ми даремно просидимо в засаді, а Бабієв на вашому хвості вскочить до Тимошівської. Запам'ятай мої слова, сурйозно.

— Я звідси живим не піду. Або я, або Бабієв, — зло промовив - начальник штабу. Потім запитав: — У тебе кулеметних стрічок багато? Коли багато, підкину чоту кулеметну. Але вона без єдиної стрічки.