Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Ольга відступила, даючи дорогу Ганні.

Ганна повернулася додому. Діти спали покотом. Постояла хвилину і стала будити..

— Вставайте, вставайте, робітнички! Молоко прохолоне. Ну, хто швидше? Хто швидше встане, того я сама вмию.

Діти хутко піднялися. Пилипко повис на шиї в матері.

— Я, я перший!

— Ні й ні! Я перша, — доказувала Галя, відштовхуючи брата.

— І не ти, і не ти! Це я попереду всіх розплющила очі, — кричала Полька. — Я тільки вскочити не встигла, бо мене Олекса за патли вхопив і не пускав.

Діти оточили матір, хапали за коліна, за руки, лізли на плечі, й раптом всі попадали на землю,

— Мала купа, мала купа! — загаласували.

— Ой, пустіть, розбишаки! — навмисне злякано просилася мати. — Всі, всі перші. Всіх умию. Ану до криниці!

Доки діти умивалися, Ганнаналила миску молока, накидала сухарів.

— Їжте, галчата. Їжте швидше. Робота чекає. Ви тут не бешкетуйте. Я швиденько сходжу до Луняки, візьму муки. Драних коржів напечу.

Широкий та довгий двір Луняки порожній. У Ганни стислося серце: «Немає Гаврила, й усе мертве; Ох, Гаврилку, де ти бродиш, серденько моє? »

На ґанок вийшла дружина Гаврила — Векла. Праву руку тримала на животі, дівою запихала під хустку скуйовджені руді коси. На блідому худому обличчі зло горіли жовті очі. На вилицях червоні плями. Ганна підступила й запитала:

— Векло, що з тобою? Така бліда...

— Нутро... Жує й жує. Уже й бабка Китайка була. Зілля давала, а не перестає. Жує... Чую, скоро бог покличе мене до себе. Скоро розв'яжу вам з Гаврилом руки. Живіть, кохайтеся, собачі душі. А щоб вам добра не діждати. Щоб ви першим куском хліба подавилися. З того світу проклену-у-у-у... проклену-у-у-у...

Ганна злякано відступила од ґанку.

— Векло, ти лай мене, а Гаврила гріх. Він не зобидив тебе. Ти в нього хазяйка. За що Гаврила кленеш? А якщо твої слова до бога дійдуть? Та він пошле йому смерть десь у битві? Що тоді буде з тобою? З усім оцим добром?

Векла підняла голову.

— А нехай його біс візьме. Що буде, те й буде. Це ти, Ганно, Гаврила на війну випхала. Аби твій дурноголовий Іванко сидів дома, то й Гаврило б не пішов. Твого Іванка пильнувати пішов. Все ти, ти...

— Ой Векло, Векло. Аби ти менше гарчала, а ласкавою була, не пішов би Гаврило. Чоловіка треба ласкою втримувати.

— А мені його пестощі не потрібні. Вони мені боком виходять. Нехай дарує їх кому завгодно. Він на тебе силу губить, гадюко...

— Векло, гріх тобі так казати. Сама його до мене гнала. А коли вже так трапилося, не докоряй, — вигукнула Ганна крізь сльози. Заспокоївшись, попросила: — Дай ключі від комори. Візьму коробку борошна.

— Бо-рош-на-а, — прошипіла Векла. — Дивіться, люди добрі. Разом пекли хліб, і у неї його вже немає. У мене ще чотири паляниці, а в неї немає. Та куди ж ти його діваєш? Не можна так жерти. Виходить, що ми з Гаврилом тільки й працюємо на твою Орду.

— Їдять не твоє, Векло. Третій рік наймитує в тебе вся моя родина. Ти вже наробилася... То за живіт хапаєшся, то за печінку та боки пролежуєш. Моїми руками, моїми дітьми хліб зібрано, а борошно лежить у твоїй коморі...

Векла вилізла на горішню приступку, взялася за боки:

— Лежить у мене — значить, моє. Ти хотіла б узяти, та не візьмеш. Ось на! — скрутила Ганні дулі з обох рук. — Ось тобі, ось тобі...

Ганна кинулась на Веклу, але не вдарила. Зупинилась перед ґанком, кинула коробку об землю.

— А подавися борошном, злюко. Повернеться Гаврило, все заберу додому. Всю комору перетрясу. Подавися...

Не оглядаючись, Ганна побігла з двору.

Діти поснідали, і вона посадила їх коло купи соняхів.

— Бийте, молотіть швиденько. Піде дощ, пропадуть. Ні макухи, ні олії, ні насіння в нас не буде. Глядіть, гарненько вибивайте.

Дітлахи завзято заторохтіли ціпками по головах соняхів.

Ганна клала зразу по декілька головок одна на одну, дужо била важким києм по горішній. Та відразу ставала порожньою. Брала нові головки, складала звичним рухом, а думалося їй про інше: у кого б позичити паляницю хліба на обід дітям, у кого позичити мішок пшениці до того часу, коли Іванко вернеться з походу? Перебрала всіх знайомих козаків. Мало хто встиг обмолотитися. Багачі встигли, але Ганна знала, вони скупі. Думала, а час стікав бистрою водою. Сонце підіймалося й піднялося на середину неба. Скоро обід, а хліба немає. Ганна сердито вдарила києм по соняхах і промовила:

— Не пропадемо. Насіння насмажимо, погриземо. Воно смачне та масне. Молочко будемо попивати... Сьогодні у нас п'ятниця. Значить, так... Коли Іванко не повернеться до понеділка, не приїде Луняка, то в понеділок привчимо нашу корівку ходити в ярмі. Вона й змолотить нам пшениці на хліб. Ні, ми, дітки, не пропадемо.