Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Давай. Стрічок досить.

— Пришлю, — коротко мовив начальник штабу і зник у коноплях.

Настала тиша. Жаби зраділи й розпочали свій концерт. На всі боки пішли дозори, залягли секрети. Жалоба поплескав Іванка по спині:

— Лягай, хлопче, спочивати. Бабієв до ранку не пошле полки. Вранці зітнемося з ним. Ох, які гарні коноплі... Люблю... Хлопчиком любив жувати конопляне насіння. Батьки багато сіяли. Мати сама вибирала плоскінь, сама мочила. І пісня була про коноплі. Бувало, як заспіває:

На вгороді конопельки,

Верхи зеленіють.

Мене милий спокидає,

Вороги радіють...

Командир загону тихесенько заспівав. Іванко сидів украй здивований. Ніколи б не подумав, що цей старий дід уміє так співати. А пісня лилася:

Не радійте, воріженьки,

Бо це так не буде.

Мене милий знов полюбить,

І все гарно буде.

Жалоба глибоко зітхнув.

— Ех, роки... Сімейка в нас велика була. Батько загинув на війні, мати всіх годувала, обшивала, обмивала. Ходили чисто... З конопель били олію. Макуху їли, як той шоколад. Ласощі сурйозні. Ба, згадалася покійниця мама. Хай царствує. Давно не згадував, І до чого таке?

— То поганий знак, — сумно промовив Гайдай. — Мати кличе тебе до себе.

— Не каркай, суєта, — сердито кинув Тишко. — Забобонам немає віри.

— Не гаразд так говорити, товаришу Гайдай, — докоряв Стасюк. — Перед боєм через такі розмови може дух у бійців пригнітитись.

Панас Жалоба заступився:

— Кинь, Петре. Що з нього, старого, візьмеш? Темрява. А помирати мені рано. Ще не всіх кадетів на той світ спровадив. А багато-таки я їх туди вирядив. Багато... З'явлюся на тому світі, так і там раювати їм не дам, хоч тут за них і моляться попи. Аж ось Кузьма про смерть нагадав. Помирати не страшно, а жити хочеться. Вічно жити...

На віддаленому кутку станиці Немирівської загорлав старий півень Ганни Дикобродки і збудив хазяйку. Вона схопилася, закручуючи товсту косу, промовила:

— Хоч ріж триклятого. Всі півні мовчать, а мій укорочує ніч... Хоча б діток не розбуркав.

Всі восьмеро дітей лежали на чорній бурці, розісланій на купі соняшникового насіння. У чорних дитячих , кісках сяяли дрібні краплі роси.

— Сплять мої робітники, мої помічники малі. Поспіть, дітки, ще трішки. Подою корівку, відгоню в череду, тоді й вас покличу до роботи, сирітки мої...

Полова корова стояла коло воріт. Набачивши Ганну, підняла голову, замукала. Ганна дала їй кусень хліба, густо посипаний сіллю, обмила вим'я й почала доїти. Молоко дзвінко било в дійницю, здіймалася піна. Скінчивши доїти, Ганна обізвалася до корови:

— Іди, Лисухо, до череди, іди...

Корова огледіла хазяйку великим оком і рушила з базу. Ганна обігнала її, відчинила ворота. Вулицею густо брели корови, залишаючи на пилюзі глибокі сліди.

— Тітко Ганно! Зачекайте мене.

Ганна озирнулася. До неї поспішала висока дебела дівчина, зодягнена в білу кофтину й рясну червону спідницю. Вона швидко наздогнала Ганну.

— Доброго ранку, тіточко. Ви йдіть собі додому. Я віджену й вашу. Вам і без цього є що робити.

— Спасибі, Тетянко. Дай боже тобі гарного нареченого.

— Ой тіточко мила. А нікого ж мені не треба. Тільки й думаю про Іванка.

— Гей, Таню, Таню,— сумно промовила Ганна. — Даремно надієшся. Не хоче Іванко женитися. Жодна дівчина йому не мила. Каже: «Не знайшов ще своєї». Не вмовиш. Тепер повіявся Улагая бити. Ой, не знаю, чи збереже там свою голівоньку... А я так кращої невістки, як ти, і не бажаю.

— Чи хоч вісточку прислав?

— Нічого немає. Серце болить. Кажуть, там люті бої...

— Хочете, я увечері прибіжу? Допоможу соняхи молотити. Можна?

Великі блакитні очі благали. Ганна погодилася:

— Приходь, веселіше буде...

Тетяна погнала корів.

З Ганною зустрілась струнка та висока Ольга Шуруба. Поздоровкавшись, сердито поставила високі брови. В чорних очах злі вогні.

— Чого та Тетяна підлещується до вас? Від Тимошенка байстрюка привела, та ще й на Іванка зазіхає? Треба заплювати їй очі, а не говорити з нею.

— Хіба так можна, Ольго? Любить вона. За любов до сина очей не запльовують... Ось і твоя дівчина рве очі на мого парубка.

Ольга сердито крутнула головою.

— Моя байстрюка не принесе. Ганно, пам'ятай, що твій покійний Пилип, хай царствує на небі, клявся поріднитися з моїм Сашком. І донька моя всіх сватів гонить. Чекає від вас.

— Ну, що тобі сказати? Красуня у тебе дочка. Гарна. Але не моя воля. Нехай самі діти домовляються. Ось так... Йду я,