Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Подарунки? Дивно. Які такі подарунки, коли у нас нічого немає?

На обличчі Луняки заграла хитра посмішка.

— Знайшов дещо, хлопче. Зрадіють наші...

— Що може голий послати?

— Найшов трішки... Всього пару коней та гарбу. Кругло вийшло...

— Чужих захопили?

— Чому чужих? У Жалоби випросив. Трофейних. Знає ж, що мої за червону владу загинули. Конята, правда, непарні, виснажені, а -проте робити на них можна. Сіру кобилицю, красуню, та гарбу наказав Ганні віддати. Булану собі залишив.

Луняка переминався з ноги на ногу. Видно було, що йому хочеться ще щось сказати, але мовчав. Тоді не витримав:

— Татарка просив нас до себе в гості. Хотів, щоб ти його Наталку побачив. Я пообіцяв... Татарка хороша людина. Чом не посватати Наталку ?

Іванко сердито огризнувся:

— Ох і набридли. Дома голову прогризли сватанням і тут про те ж. Набридло слухати. Сказав же: знайду свою, тоді сам просити буду, щоб оженили.

— Сподіваєшся знайти ту, з ярмарку?

— А знайду.

— Не вибрикуй, — насупився Луняка. — Краще поспи...

А Іванкові спати перехотілось. Сів на рейку.

Сонце щедро заливало промінням землю. Навколо — ями від гарматних вибухів. У деяких місцях рейки зависли. Неподалік лежали покалічені вагони.

Підійшов Тишко, сів поруч. Балачка не клеїлася. Тишко дістав з-під сорочки том Толстого.

— Ага, ондечки і харчі пливуть, — показав Луняка на жінок, що почали надходити з ближчих вулиць станиці.

— Думаєте, харчі несуть? — піднявся Іванко.

— І думати нічого, хлопці. Стасюк послав за харчами.

Коло окопу зупинилася бабуся. Поставила великий

глечик молока та паляницю хліба на білу хустину. Чемно запросила:

— Годуйтеся, синки. Голодні ж.

— Нас прохати не треба, — сказав Луняка, наливаючи молока з глечика в залізний кухоль.— Не дома.

— А звісно, — хитала головою бабуся. Дивлячись на Іванка, промовила: — Ба, який ти молодий та гарний. І мати у тебе, мабуть, молода та гарна. Старі баби таких лицарів не родять.

— Угадали, бабусю. Є у мене гарна матінка, — признався Іванко, взявшись за глечика. — Вип'ю...

Молоко холодне, запашне та густе. Не переводячи духу, Іванко випив половину глечика й передав Тишкові.

— Отак у муках та скрежетах зубовних рождаємо вас. — зітхала бабуся. — А воно не встигло на ноги зіп'ястися, як на війну побігло. А там одружилось з шаблею гострою а чи кулею гарячою... Ох, горе наше, материнське. Отож і учора. В цих вагонах більше ста поранених їхало. Білі наскочили, вдарили з рушниць, вагони порешетили. Із сотні семеро зосталось... Радуйтесь, матері. Дев'яносто три чоловіки в могилу положили. А всі були молоді...

Далеко, на правому фланзі, вдарили гармати. Над вокзалом знялися білі хмарки.

По окопах прокотилось:

— Готуйся! Готуйся!

Бабуся вхопила глечика і,спотикаючись, поспішила з насипу. Звідусіль бігли жінки до крайніх дворів.

У степу, з-за темних копиць, виткнулися улагаївці. Вони були ще далеко, тому здавалися маленькими. Іванко піднявся, дивлячись на них, засміявся.

Луняка вхопив його за ноги й повалив на землю.

— Смійся, дураче. Ти ще не знаєш, що таке вимуштрувана піхота. Доберуться сюди, так посмієшся на баг

неті. Бачиш, то ж піхота. Бач, як багнети виблискують. Не наші багнети, англійські. А в нас, як на гріх, жодного.

— Зате куль багато, — вставив Тишко.

Улагаївці наближалися обережно. Вже добре стало видно білі стрічки на жовтих кашкетах.

— Гарно обмундировані, — промовив Тишко. — Мабуть, ічоботи, на них дорогі. Новісінькі. Ото б мені такії

— Одягнені кругло... Тільки не розбереш теперечки козаки то чи не козаки. Не знаєш, у кого палити. Аби знаття, що не козаки...

— Значить, у козаків Улагая стріляти не будеш? — запитав Стасюк.

— Чому не буду? Буду. Вже стріляв не раз, хоча й жаль бере. Але на війні таке правило: стріляй та рубай усіх, хто проти тебе. І за спиною нікого не лишай, бо сам загинеш. Тільки козаки повинні здатися. Бачать же вони, що немає підтримки, що ми не пішли до Улагая.

Улагаївці залягли за копицями, в півсотні метрів од виїмки. Готувалися до штурму. Над лавами запанувала, тривожна тиша.

Луняка придивлявся до кадетів і бурмотів Іванкові:

— Щось не подобається мені ця навала. Щось є тут непевне.

— Чому непевне, дядьку Гавриле? Ідуть хвацько...

— Воно-то так, але куди ідуть? Або командир розтяпа й веде людей на вірну смерть, або до якихось хитрощів удався.

— Не розумію, — признався Іванко.

— А придивляйся, раз командиром хочеш бути. Перед ними глибока виїмка з водою. То вона може стати причиною загибелі всього полку. Через неї швидко на проскочиш — усіх кулемети знищать. То командир кадетів або не знає про цю виїмку, недотепа, не послав розвідку, або ж думає кількістю взяти. Й те й друге не кругло. Ба, як ідуть...