Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Добре, козаче. Зроблю так.

Вершник гикнув, нахилився ліворуч, і його кінь по

мчався. Через хвилину гостроверхі шоломи, лівим крилом майнули до річки.

— Біжімо до своїх! — вигукнув Луняка, скоро відрапортував Жалобі. — То наші. Займуть позицію правіше. За ними женеться Бабієв.

— Знаю однорукого головоріза, — насупився Жалоба. — Сурйозний ворог... Та й ми не ликом шиті. Відгоним... Бач, як сунуть, сонце пилюгою вкрили. А нам то на руку,

— Чом на руку? — запитав Іванко.

— А тим, хлопче, що воно нам в очі не битиме. Прицілитися краще. Та й тінь. Не так жарко нам буде.

На цей раз біла кіннота летіла мовчки. Напевно, берегла силу, а люті у неї було досить. І тому, що вона летіла мовчазно, стало ще тривожніше, важче.

Іванко притисся до землі, що дрижала все дужче. Подивився на Тишка. У того зблідло обличчя, руді конопатини горіли червоними плямами. Ноги, взуті в тапочки з вовняних ниток, уперлися носками в землю, теж тремтіли. «Може, то мене самого дрож проймає, як і Тишка, а мені здається, що то земля дрижить. І чого Жалоба не дає команди стріляти, їх же так багато, що не встигнемо... А наші зачаїлися». Він бачив майже всю лаву. Бійці лежали в два ряди. Приникли до землі, не ворухнуться. Лише прицільні мушки ледь-ледь рухалися то сюди, то туди, краще вибираючи свого супротивника.

Раптом над лавою піднявся Жалоба, махнув рукою.

Вороги не витримали перехресного вогню немирівців та меєрівців. Вони звернули сотенними лавами й, вимахуючи нагаями, поспішили сховатися за увалом на обрії, де причаїлася станиця Рогівська.

Над степом осідала пилюга.

Від, частини, яка вийшла з оточення ворога, кроком під'їхав командир. З усіх кінців збігалися чонівці.

Забачивши Жалобу, командир стрибнув з коня, зірвав з голови шолом, побіг назустріч.

— Батьку Панасе! Здрастуй! Оце зустріч, так зустріч! — радо вигукував, обіймаючи Жалобу. — Значить, і Чигиринська вийшла на ворога?!

— А ти як собі гадав, Остапе? Хіба всидять?

— Бачу, бачу, — говорив Остап Дикун.

— А як же ти опинився у Меєра? Може, потурили з командира дивізії? — допитувався Жалоба..

— Ні, батьку. Командую. Сюди нужда погнала. Велика сила білих оточила дивізію Меєра під Рогівською. Ну, я подався на допомогу. Повів тимошівську міліцію. На той час у мене нікого більше не було. А сюди Улагай кинув усю свою силу. Січа страшенна була. Дивізії Меєра не стало. Загинув і сам...

— Знаю Меєра. Сурйозний командир був. Хай йому земля буде пухом.

Дикун важко зітхнув, похиливши голову.

По хвилі спитав: ..................

— У Тимошівській багато війська? Ви давно вийшли на допомогу? Хто послав?

— Що ти запитаннями сиплеш, як з мішка горохом, сину. Нікого я не бачив. І в Тимошівській не був. Як ото ти наказав нам іти на Брюховецьку, то ми й пішли, погнали звідти Рябоконя і гналися майже до Рогівської. А тут вийшла зупинка. Полковник Татарка затримав. Оце ми з ним скублися, доки ти не з'явився. Більше не бачили червоних.

Дикун спохмурнів.

— Погані новини, батьку Панасе, погані... Виходить, що командарм ще не встиг прибути до Тимошівської. Ще десь під Баталпашинським збирає дивізії. Доведеться нам самим Тимошівську захищати. Тоді ось що зробимо. Твій загін об'єднаємо із залишками дивізії Меєра. Приймай команду, батьку Панасе. Всіх гуртуй в один міцний кулак, бо зла січа буде...

— Не лякай, Остапе, бачили злих.

— Дай людям півгодини передихнути, а тоді виступай на Тимошівську. Поспішай, бо Улагай випередить нас.

Дикун узявся за луку сідла, хотів стрибнути на коня, але затримався. Тихо запитав:

— Мати Федося їздила до Чигиринської?

— Посилав. Синок твій здоровий. Сурйозний, каже, хлопець...

— А Харитина?..

— Дружина твоя не знайшлась. Як потягли її бандити в гори, так і не чути...

Очі Дикуна потемніли. Мовчки стрибнув на коня й погнав його степом.

Жалоба зітхнув і повернувся до бійців ЧОНу.

— Чули, хлопці? Перекусіть, що є.

Чонівці розбіглися по своїх сотнях, розв'язували торби.

Татарка дістав з глибокої кишені сухаря, їв і проводжав очима Дикуна, що гнав коня до Тимошівської.

— Ох і командирі Нашого Жалобу батьком величає.

Так Жалоба і є його батько, — кинув боєць-чигиринець. — Він Дикунові хрещений батько. Дикун наш, чигиринський. Корніловці вбили його батька, матір... Біляк Пимон Бунчук силою захопив жінку Харитину. Повів торік у гори, і ніякої вістки про неї нема.

Білі хати станиці Тимошівської потопали в кучерявій зелені дерев, сонячне проміння ледь пробивалося до залізничних та черепичних дахів.