Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Проста їжа здалася напрочуд смачною. Іванко гриз хліб та сало, ковтав не розжовуючи...

— Не хапайся так, хлопче, — сказав Татарка. — Хліба вистачить, а ти мелеш, аж руки тремтять.

— То не від голодухи, дядьку Сашко. Вночі промерз у секреті.

Татарка пішов до гарби, приніс чиюсь шинелю й кинув Іванкові на плечі.

— Погрійся, хлопче... Рано ти на війну вийшов...

— Звичайно, що рано, — підтримав Луняка. — Ми з тобою, Сашко, стали під кулі, коли вже по двадцять шість стукнуло, а в нього, гусяти, ще материне молоко на губах не обсохло. Мати його, Ганна, просила: «Не ходи, Іванку». Плакала. Не послухав. Не кругло з матір'ю обійшовся.

. Татарка витер солоні губи долонями й тяжко зітхнув.

— Тепер хіба діти слухають батьків? Та ще хлопці. Ось у мене дочка, Наталка. Закусила вудила. Не злюбила жениха. Просватали за вчителя, заручини справили, час для весілля призначили, а тепер вертить носом... Вибрикує. Нелюбий став. Бити шкода: дуже ласкава. І що далі буде, не знаю...

— Гарбуза піднесла нареченому? —питав Луняка,

— Ні. Не те. І не гонить, і не дається.

— Ось теж скарб. — Луняка скосив очі на Іванка. — Женити пора. Невістка позаріз потрібна. Дівки липнуть до нього, як мухи до патоки. Так ні. Не заарканиш. Подай йому писану красуню з чужої станиці. Як-то кажуть хай сова, аби з другого села.

— Та не женіть хлопця в ярмо, — промовив Татарка. — Молодий, ще встигне. Козак на коні, а його дівка в пелені. У мене гірше: дівчина. Перестарком стане, кому потрібна? Ось через годину, може, мене уб'ють. Що тоді з нею буде?

Луняка сердито буркнув:

— Ну-у, запанахидив... Чого це тебе уб'ють? Улагаївці, певно, більше в атаку не відважаться. Висидимо в окопах, допоки підмога надійде. Чують же там, у Брюховецькій, що ми стріляємо.

— Жди з моря погоди, — видихнув Татарка. — А вмирати не хочеться. Віддати б мені Наталку за доброго хлопця, а тоді, боже, забери мою душу... Не по серцю мені той вчитель... Ось такого б, як Іванко, усиновив би. їй-богу, не брешу.

Луняка показав на косогір:

— Дивись, Сашко. Білі копошаться.. Здається, їх біль- ше стало.

Татарка довго дивився на косогір, мовчав. Білих було багато.

— Сашко, пам'ятаєш, як ми від турка одбивалися під Трапезундом? — запитав Луняка, не зводячи очей з косогору. — Що, коли і тут таку позицію вчинити? Тут місце трохи схоже. Може, гукнути сюди ?Жалобу?

— Гукай, — погодився Татарка. — Іванку, метнися за ним.

Жалоба вмить надійшов і присів поруч.

— Що скажете, козаки?

— Ми тут згадали один бій під Трапезундом, — сказав Луняка.

— Бусурмана сила-силенна, притисли нас до річки, як оце і тутечки, а відбилися... Ми фортецю збудували на швидку руку, — докинув Татарка.

— Там, як і тута, — вів далі Луняка, вказуючи на степ, — люди й биті коні валялися. Ми їх стягнули та поклали перед окопами валом. А де не стало — хворосту наносили. Виходить, стіною відгородились від бусурмана. Кругло.

— Ти зрозумів, командире? — присунувся Татарка до Жалоби поближче. — Налетить кіннота Улагая, їхні коні побачать побитих коней, почують кров і зупиняться. А нам не ловити, гав. В упор з кулеметів та гвинтівок. Бомби кидай.

Жалоба поклав руки на плечі Татарки.

— Чоловіче, що ж ти раніше мовчав? — Сурйозне діло! Ви командуєте обозом. Де які вози ставити. Я битих коней на себе візьму.

Табір ожив. Стягали битих коней і клали валом, зробивши дугу кінцями до річки. За кіньми Луняка й Татарка розставили гарби, зв'язували їх докупи. На гарби поклали кулі свіжого очерету, кінцями вперед, щоб коні на них натикалися. Обозних коней сховали за гарбами.

Ледве встигли закінчити кріпити табір, як розпочалася атака.

Улагаївці широкою лавою летіли на табір. Від ґвалту, тупоту, свисту дрижало повітря, гойдалося небо. Миготіли шаблюки, мов блискавки в горобину ніч. Лежачи за тушею коня, Іванко чув, як земля застогнала під ударами тисяч копит, затремтіла, мов у пропасниці.

Степ тонув у куряві, почорніло небо. Здавалося, ще єдина мить, — і затопчуть чонівців. Та враз лава білих зупинилася перд валом забитих коней. Дико заіржали коні врангелівців, чуючи смерть.

Комсомольська чота, в якій був Іванко, не витримала напруження, почала палити, вдарили кулемети Стасюка, Сороки, Рудого. Перед валом зчинився гармидер. У цю критичну хвилину наперед вихопився полковник Татарка. Він стрибнув з коня, махаючи шаблюкою. За ним, кинувши коней, полізли на вал кадети. Полковник видерся на гарбу й напав на Луняку. Іванкові здалося, що зараз голова Луняки скотиться з пліч. Але той підняв гвинтівку, шаблюка полковника вдарила по рушниці й переламалася надвоє. Семен Татарка замахнувся обрубком шаблі, але не досягнув. Луняка щосили вдарив його в груди й скинув з гарби, але й сам поточився і упав на землю. На гарбу виліз сотник Рябокінь. Зарубав кулеметника. За Рябоконем до табору увірвалися кадети, тіснили Чонівців.