Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Сонце стояло над обрієм, хиталися очерети, на воді слалася широка жовтувата смуга. Вона вилискувала різними кольорами, наче веселка, сліпила очі. Гуси косяками летіли низько над лиманом, поспішаючи до своїх дворів на ночівку. Повз каюк пропливла сіра качка, а за нею великий виводок каченят. Вони повільно перебирали рожевими лапками, і слідом за ними плесом котилися квітчасті струмки. Кучеряві хмари відсвічувалися на дні лиману, й воно здавалося небом, а каюк із дівчиною линув серединою неба.

Тиша заспокоїла Наталю, вона повернула до берега. На містку стояла наймичка, дивилася на лиман, але її порожні очі нічого не помічали. Наталя обняла дівчину:

— Соню, кого ти виглядаєш? Чого шукаєш?

— Не знаю... Думаю...

— Про що, Соню?

— Думаю, що живу не там. Чую серцем, що не там живу, де мені треба жити, а де треба, ніяк не згадаю. Я когось забула, по комусь серце болить.

— Ти забула, а я не знайшла. А чи знайду? Ох, обидві ми нещасливі... Соню, серце моє. Сестричко моя. Я допоможу тобі. Ось закінчиться війна, будемо шукати твою хату. Знайдемо.

Коли подоїли корів, Наталя скупалася в лимані й пішла до своєї опочивальні. Скупий світ лампадки ледве миготів. Було майже темно, тільки яснів образ Христа, оздоблений срібною ризою. Наталя стала на коліна прочитати вечірню молитву. Раптом помітила, що чорні продовгуваті очі бога суворо дивляться на неї. Повісила голову. Тоді підняла очі й простягла до ікони тремтячі руки:

— Боже, скажи мені, як бути? Навчи мене, недостойну.

Зітхнувши, сіла.

Ні знаку, ні ласкавої посмішки... І очі його порожні. Де ж у нього там радість а чи печаль, туга за людьми? Ой, видно, правду казав комсомолець Петрусь Кузнецов, що бога немає, а долю кує сам собі кожний, як уміє, як здолає. А де моя доля? Яскравим промінцем блиснула на ярмарку, й зникла. Чекай, Наталко. Ой, дурна ж я, дурна. Чому •зразу не сказала, як мене знайти, чому не призналася, де моя хата? Чому? Тепер чекай... І буду чекати вогнеокого, буду. Не лише чекати, буду шукати його.

Очерети диміли. Тишко сидів у мальвах. Грів, підібгавши під себе, босі ноги. Поруч сидів Іванко. Його сорочка відсиріла, спина захолола.

— Тишку, потри мені спину, — попросив Іванко.

Тишко став терти.

— О, вже гаряча. Ранком кадети ще не так зігріють. Учора три атаки відбили за півдня, а сьогодні чи вдасться? У них сила. Думаєш, вони далеко відійшли? Вони тут, за очеретами. Посічуть нас.

— Чорта лисого, — процідив Іванко.

— Як тільки у нас закінчаться набої, — посічуть.

Набої справді танули на очах, а підвозу не було. Попереду — численна кіннота ворога.

Обидва прислухалися до шелесту очеретів. Приглушено заіржав кінь і замовк. Тишко став на коліна, витягнув голову.

— Біжімо. Кадети...

До загону було не більш півверсти, але вони бігли так швидко, що сорочки змокріли. Задихаючись, штовхали сонного Панаса Жалобу:

— Кадети близько... Кіннота йде, підступає до балки...

Жалоба підвівся. Ніби й не спав.

— Молодці, хлопці. Кадета сурйозно зустрінемо. — Він штовхнув Стасюка. — Петре, в лаву. Готуй людей до бою.

Ламана лінія бойової шеренги простяглася над заплавою. Бійці на якусь мить загомоніли, потім затихли. Шумлять очерети.

Кадети не з'являлися. Світлішало небо, а в низині все ще тонуло в тумані. Перед очима Іванка тихо хиталося товсте стебло пустирника. По ньому скочувалася крапля води. З листка упала на траву.

Раптом степ здригнувся від вигуків. У тумані вершники здавалися велетнями, а їхні шаблі кресали небо. Іванко, напівоглушений пострілами, вибухами гранат, лежав у окопі. Підіймав гвинтівку й стріляв. Не зразу почув голос Жалоби:

— Надовго в них пороху не вистачило. Лише тридцять хвилин старалися.

— Ти дивись, яка чудасія! — здивувався Іванко . — Тридцять хвилин? А здавалось — вік...

Далекий край степу ста в густо-червоний, потім рожевий і нарешті жовтий. Блиснула золота смужка, і сонце піднялося над очеретами. Воно освітило обличчя бійців ЧОНу. На далекому косогорі стояла кіннота Улагая. Проміння затанцювало на лезах шабель.

— Не стріляти! Судитиму! — Жалоба стояв поряд, але кричав так, що чути було далеко. Іванко зрозумів: командир кричав, щоб усі чули. — Набої сурйозно берегти для кадета. Наша сила й життя — набої. Закінчаться — кадети посічуть нас.

На гарбу піднявся Стасюк.

— Перша чота першої сотні, сюди. Бери хліб, сало. Перекусіть, поки Улагай чухається. За першою — друга, й так по порядку...