Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Наймичка зітхнула. В порожніх очах з'явилися жаринки, і очі потеплішали. А потім знову стали порожніми.

— Соню, признайся, ти любила? Був наречений? Щаслива була...

— Забула.... Я все забула...

— Що ти забула? Забула того, кого кохала? Розлюбила його. А може, не хочеш його згадувати? Поганий був? Згадай, подружко!

Наталка притискалася до наймички, гладила її круті плечі, високі груди, товсті коси.

— Соню, ти гарна. Гарніша від мене. Хлопці не сліпі. Не могли такої краси не бачити. Ну, згадай. Хто він був? Який собою? Куди подівся?

В очах наймички пустка. Лише прошепотіла:

— Я все, все забула...

— Ой боже мій, — видихнула Наталя і впала на подушки. — За що ти так тяжко покарав її? Як, чим допомогти тобі, сердешна?

У вікна косими променями стікало світло. В ньому — мільйони пилинок. Вони осідали скрізь: на стінах, на підлозі, на рушниках.

Двері з кухні прочинились, показалась мати.

— Не спиш, доню? До тебе баба Китайка прийшла. Я пущу сюди?

— Нехай заходить...

Мати відчинила двері ширше, відступила вбік. Запросила гостю.

— Заходьте, Кирилівно, заходьте. Допоможіть нам лиха позбутися.

— Постараюся, Дорошівно, постараюся. Тільки треба зараз мені живу тварину. Жабу, крота й горобця або голуба.

— Та це можна. Жаби живуть у нас під шапликом коло криниці. Голуби самі прилетять, лише погукаю. А крота важко. Та якось знайдемо... Соню. Чуєш, кличу тебе!

Наймичка підвела голову.

— Візьми лопату, йди на город і пошукай крота.

Наймичка "кинула руно і вийшла. За нею пішли мати

й ворожка.

Мати кликала голубів. Вони кружляли над нею, деякі сіли на плечі. Вона вхопила одного й подала ворожці. Наталя здригнулася.

Очі ворожки нараз стали свічками. Довгими пальцями крутила крильця голуба, міцно в'язала докупи з жабою та кротом.

— Оце я так міцно в'яжу вас усіх докупи, щоб міцною була любов раба божого Федора до Наталі. Закопаю вас по коліна в сиру мать-землю, аби росла тая любов, як верба при лимані. Та не заховається Наталя від жениха ніде. Не полетить вона від нього на крилах, як голубка; не упливе від нього і по воді, як жаба; не заховається в землі, як кріт. Свят, свят, свят. Моє слово кріпке.

Мати вхопила ворожку за руку.

— Кирилівно, мене страх бере. А раптом Федір Федорович сам розлюбить Наталю? І тоді буде дитятко сохнути...

— Дорошівно, того не треба боятися. Все в наших руках. Можу і його причарувати до неї. А коли він вам буде без потреби, відчарую. Все в моїх руках... А гукніть наймичку. Хай несе кашу, та дістаньте меду.

— Зараз, Кирилівно, все буде, — заметушилася мати, виходячи з кімнати.

Наймичка внесла чавун пшеничної каші, поставила на стіл і відійшла до вікна.

Китайка положила мед у кашу, старанно розмішала його, при тому щось 'шепотіла, позіхала й хрестила. Скінчивши мовила:

— Тепер кашу треба закопати в землю. Де закопаєте, туди щохвилини буде тягнути Наталю. Солодшого місця на землі їй не буде. Можна коло вашої хвіртки або в садку нареченого.

— Ні, ні, Кирилівно,— заперечила мати. — Негоже дівчині бігати до чужих садків. Що люди скажуть? І коло хвіртки не годиться. Скажуть — ледарка.

— Так треба ж десь закопати. Думай, думай, мати.

Одарка Дорошівна задумалась. Пускала очі під лоба.

Раптом вдарила себе по колінах.

— Знайшла! В кінці садка на березі лиману під вербою. Наталя там любить сидіти. І його хату видко через лиман. Він ЇЇ забачить, припливе. Було вже так.

— Оце розумниця мати, — похвалила ворожка. — Ходімо ж закінчимо добре діло.

Через добу Наталя прокинулася серед ночі. Лампадка потроху чаділа, й пахло ладаном. У вікно заглядав круглий місяць. Гармати гули, як і раніше. Наймичка лежала на ослоні горілиць, тихо стогнала.

Наталя хотіла їсти, як давно вже не хотілося. Крім глечика з молоком, в кімнаті нічого не було. Пила й пила, не відриваючи від рота, доки не випила весь. Потім знайшла черствого бублика, згризла його до крихти й розсміялась.

Соня підвелась, глянула на неї. Притягла наймичку до себе, поклала поруч.

— Соню, подружко моя. Я відлежалась. Нічого не болить. А може, зілля ворожки допомогло? Як на твою думку, Соню?

— Не знаю... Я все забула. Не знаю, що робити. Ти нагадай мені.

— А нічогісінько не роби. Полеж зі мною. Так гарно вдвох. Відпочинемо, доки сонце зійде.

Прокинулась пізно.

Прибігла мати. Перехрестилась:

— На коліна, донечко! Китайчине зілля подіяло. Будеш дружиною вчителя, будеш!

Наталя раптом злякалась. Вирвалась із рук матері й кинулася з хати. Побігла до саду. Але й там не зупинилася. Тікала далі, ніби її зараз, у цю мить, будуть вінчати з учителем. З розгону вскочила в каюк й погнала його геть від берега на широке плесо.