Сашко Татарка схилився над столом, щоб бути ближче до Іванка, і підсунув хлопцеві склянку самогону.
— Пий, зігрійся. Тремтиш, можна подумати, що боїшся.
— Боюся! А може, й боюся. Вип'ю.
Теплий та міцний самогон розлився по тілу. Іванко взявся до ковбаси. Татарка підсунув сковороду:
— Жуй, хлопче, та розказуй, як ти тут опинився. Ріж правду. За правду милую, за кривду караю.
— А що казати? Що я записався до ЧОНу — самі знаєте. Сказати, що сюди припхався до дівчини, — не повірите. Вам потрібна військова таємниця, так нічого не скажу, хоч з мене шкуру здерете. Може, знадобиться на постоли у Рябоконевій Козакії.
Татарка похитав головою.
— Геройствуєш! Думаєш, як я односум Луняки та їв борщ у твоєї матері, то не чіпатиму?
— Якщо любите Рябоконя, зачепите.
— Тьху, чорт, — сплюнув Татарка, — Нам треба подумати по-домашньому.
— Марні слова.
— Чому марні, хлопче?
— Якби не марні, ви б не сиділи в Рябоконя чотовим, не допомагали б Врангелеві. На току Луняки твердили: «Козакам з бароном не по дорозі». Не хазяїн ви своєму слову.
Татарка сердито засопів, стис кулаки. Потім глухо промовив:
— А воно, хлопче, не так виходить, як тобі хочеться. Мене недоля з Рябоконем зв'язала. Мені доручено молодиків. Рябокінь вимагає, щоб швидше вивчив їх з гвинтівок палити. Вони і без мене вміють. Завтра Переяславську захопимо, а там і Немирівську. Якраз додому потрапиш з нами. Пристаєш?
— Вам не взяти Немирівської. Врангель розгубив свою силу.
— Як так розгубив. Де він її розгубив?
— У Таврії. Врангеля вже виперли з Каховських степів. До Перекопу женуть. Всюди б'ють. Вам не мене до себе кликати, а хутчій тікати зі мною до червоних.
— Думаєш, сила за червоними?
— За ними. Витурять панів з Кубані, потім з Криму.
Пани генерали втечуть у чужі держави. У них і там є землі, гроші. Є на що жити. А куди ви подінетесь? Хліборобові нікуди йти від землі.
Він і не помічав, що говорить словами Калініна, почутими в станиці на мітингу. Запали в душу. Запам'яталися і тепер, коли над головою зависла шаблюка, лилися з серця.
Татарка слухав уважно, дивлячись Іванкові у вічі. Коли той замовк, сказав:
— Що ж, воно і за кордоном люди живуть. Я б не злякався опинитись там. От тільки шкода залишати станицю. Дочку жалко. Тільки її й жалко. Аби ти побачив мою Наталку, наймитом би в мене став, щоб тільки бути ближче до неї, щоб відробити її у мене.
— Така гарна?
— Гарна, як ясне сонце...
— Ну, дядьку Сашко, наймитом я б не став. Аби покохав, то посватав би. Не віддали б — украв би.
Татарко засміявся.
— Хо -хо-хо, чортів хлопець! Вірю. Мені б такого зятя.
Іванко гойднувся до Татарки:
— Дядьку Сашко, то чого гаятися?
— Сватаєшся?
— Там видно буде, а зараз давайте разом тікати. Червоні недалеко звідси. Ціла дивізія. Ще до ранку можуть ударити по Брюховецькій.
— Бреши...
— Їй-богу, правда.
— Звідки знаєш?
— Так я від них. І не я один. Знайте, ми з дядьком Гаврилом пристали до ЧОНу. Луняка мене чекає.
— Ого, як ти заговорив, — здивувався Татарка. — Вірю тобі, тільки дивуюся, що Гаврило з червоними. Казав — молотитиме.
Тихо рипнули двері, й до кімнати зайшли молоді козаки. Останній причинив щільно двері й підпер їх широкою спиною.
— Ви чого?! Я вас не кликав. Допиту ще не. закінчив, — крикнув Татарка. — Ану, вимітайтеся!
Козаки стояли. Один сказав:
— Пане чотовий, ми все чули.
— Чого вам?
— Ми не хочемо за панів воювати. Втікаймо за лиман.
— Багато захотіли, чортові діти! — крикнув Татарка.
— Пане чотовий, не кричіть, бо зв'яжемо,— погрозив котрийсь із молодиків, показуючи мотузку.
— Що?! — гукнув Татарка.
На нього накинулось троє, звалили на підлогу.
— Ви, дядьку Татарка, не вибрикуйте. Ми вас зв'яжемо. Вранці скажете Рябоконеві, що ми повтікали додому...
Татарка зібрав усі свої сили, напружився й відкинув хлопців. Мотузок, яким йому зв'язали руки, порвався, і блиснуло лезо шаблі. Шабля засвистіла над головами юнаків Хлопці, ухиляючись од криці, забилися в куток. Татарка зло заскреготів зубами:
— А що, взяли Татарку, чортові вилупки?! Дурні, блазні! Не вам полонити георгієвського кавалера. Тепер, знатимете, телята, що таке георгієвський кавалер повного банта!
Молодики мовчали. Татарка натішився своєю перемогою, заговорив м'якше:
— Вам ще не воювати, а мамину цицьку ссати. Я сам хотів п'яти салом мазати, а ви...
— Хіба і ви з нами?
— Не я з вами, а ви зі мною, шмаркачі. Після допиту хотів з вами побалакати.
Читать дальше