Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Голос Луняки здригнувся. І цей чоловік раптом став дорогий і близький. Іванкові захотілося обняти його, але застидався власного почуття і мовчки побрів у очерети.

Вже за кілька десятків кроків Іванко почувався самотнім. Серце занило, зібгалося в маленьку грудочку. Попереду, позаду, ліворуч, праворуч — очерети. Навколо густа темрява. І тільки через вузьку щілину над головою світилися ледь помітні зірки Волосожара. Та жменька зірок стрибала кожну мить у різні боки. Ставала то ліворуч, то праворуч, то просто над головою. Ківш не стрибав, а непорушно висів над Брюховецькою. Воді, очеретам, комарам не було кінця-краю. Часом Іванкові здавалось, що він ніколи не вибереться з цього пекла. Тоді злякано вдивлявся у жменьку зірок над головою, становив їх праворуч і знову йшов на Ківш. Лише ті ясні зірочки вселяли надію. Вкрай знесилений, Іванко вибрався з очеретів.

На березі біліли, гуси. Іванко побоявся, що гуси, побачивши його, здіймуть ґвалт і вартові почнуть стріляти. Він пригнувся над водою, що пахла гнилою ряскою, і рушив праворуч, уздовж берега.

Дно лиману заросло ряскою, довгі пасма твані чіплялися за ноги, до чобіт ніби прив'язано пудові гирі. Скоро гуси зосталися за кущами куги, повернув до берега. Знесилений, упав і причаївся. Коли трохи відійшов, зняв чоботи, вилив з них воду, щоб не чапали, як піде вулицею. Над хатами піднявся мідний місяць. Мідяною здавалась і маленька мазанка, що пригорнулась до невисокого взлобку берега. Весело миготіло маленьке віконце.

В Іванка здригнулося серце: «А раптом це її хата. Підійду, загляну, а моя чорноброва сидить, чекає...»

Рвучко підвівся і, пригинаючись до землі, перебіг широкий вигін. Під стіною хати відсапався. Стіна мазанки видувалась ребрами, як у худої коняки. Була плетена з лози й мазана похапцем глиною з кізяком. Стріха з рогози нависла обшарпаними краями й сягала Іванкових плечей. Над єдиним віконцем рогоза нависла, як сиві брови бабусі.

Іванко пригнувся й зазирнув у віконце.

В пустій кімнаті сиділа самотня пряха. Однією рукою скубла із куделі овечу вовну, другою крутила червоне веретено.

Вона не підвела голови й тоді, коли Іванко з рипом переступив поріг хати. Він усівся на табуреті, далі од віконця, щоб його ніхто не побачив з вулиці. Потім торкнувся плеча пряхи.

Бабуся подивилася на нього й прошамкала:

— О-о, ранній гість. А я вже думала собі, що сьогодні не буде нікого. Не ждала, що прийдуть парубки гуляти. Думала — раз війна у станиці, то дівчата не зберуться. А потім кума Христя сказала, що військо подалося на Рогівську. Ну, міркую, може, і зберуться. Без вас скучно бабі Веклі ніч сумувати.

— Бабо Векло, не знаєте, яке військо пішло на Рогівську?

— Рябоконя військо. До Улагая пішло.

Іванко підсунувся ближче до старої.

— Бабусю, а багато того війська пішло?

— А бог його знає. Багато. Може, й полк буде. Всі пішли. Зосталось дуже мало. На нашім кутку в Коваленка стоять. Може, десяток.

Бабуся, охоча до теревенів, пустилася переказувати новини. Іванко зрозумів, що перед ним самотня удовиця, яка живе тим, що наймає свою хату молоді для вечорниць та влаштовує на ніч закоханих. Узнав від неї все про біляків, можна було вертатися до Луняки. Але подумав: «Що, як і моя чорнобрива сюди ходить? Може, зараз прибіжить. Зараз побачу її». Спокуса була велика, він вирішив: «Посиджу трошки. Відпочину...»

Пряха залишила куделю, підвела підсліпуваті очі:

— А чий же ти будеш, хлопче?

— Бабуню, невже ви не впізнали мене: диви, яка оказія...

— Зразу було признала. Думала, Грицько Придибайло. А потім думаю — ні, не Грицько. Голос не Придибайла.

— Захрип, бабуню Векло. Дайте горло промочити.

Бабуся розсміялася.

— Ти ба', який швидкий. Самогону й краплі немає. Аби був, сама б наперсток випила. І води в хаті немає. Цеберко в сінях, на гачку. Витягни води і мене напоїш.

Іванко ступнув до сіней.

За порогом стояла дівчина, вона вхопила його за руку й швидко потягла за собою.

— Чому так довго не приходив? — допитувалася. — Я чекала-чекала, а ти ні гугу. Третій раз виходжу зустрічати. Сюди, — потягла Іванка за собою.

Захоплений зненацька, хлопець не пручався. В клуні дівчина скинула з плечей хустку, стала навшпиньки і обвила його шию м'якими, ласкавими руками. Цілувала так швидко й палко, що Іванко не встиг нічого сказати. Раптом вона відсахнулась, ніби обпеклася.

— Ой, хто ти?! Геть звідси! Я татка гукну! Тікай швидше.

— Зачекай, красуне. Та не кричи. Негарно так. Сама затягла, а тепер ґвалт зчиняєш.