Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Зараз пришлю машину, — кинувся хтось до дверей.

— Ні, машини не дам. Посилайте на дрезині. Є дрезина?

— Знайдемо, — запевнив голова ревкому.

— У нас дві автомашини. На них поставимо кулемети. Три на вантажну і два на легкову. П'ять кулеметів на машинах замінять полк кінноти. З такою силою негайно рушу на допомогу Меєру. Міліцію на машини. Негайно, — наказав Дикун.

— Як на машини? — розгубився Лакатка. — Жменька міліції проти дивізій Бабієва та Татарки? Безумство!

— Ці генерали не такі вже й страшні, як вам здається. Бив я Бабієва під Чорним ринком. Вони майстри на шаблях, а проти вогню зупиняться. Пошлють розвідку, на це у них піде день. А за день тут будуть наші частини. Виступаємо зараз. ЧОНу боронити лінію залізниці, станцію.

— Як? Проти дивізії полковника Татарки три сотні ЧОНу? — блимав очима Лакатка.

Він зблід, і Дикун суворо сказав:

— Звільняю вас, товаришу Лакатка, від командування ЧОНом. Ви, напевно, майстер воювати з перекупками на базарі. — Дикун уважно оглянув присутніх. Коло дверей побачив одного бійця, кивнув йому: —Шушуру призначаю командиром ЧОНу. Чув про його звитягу. Шушуро, приймай команду.

Шушура підняв руку:

— Прийняв. Жоден білий гад у станиці не буде, доки живий Шушура.

Дикун потис його руку.

— Я виїжджаю на бойове завдання. Оборону покладаю на тебе. Підіймай станицю. Знайдуться хоробрі люди, які візьмуться до зброї. А всіх інших мобілізуй на роботи. Всіх, хто лише втримає лопату в руках. Оперезати всю станицю окопами, шанцями. Поперед шанців розкидати борони, щоб кіннота Улагая не пройшла.

— Буде зроблено, товаришу Дикун. Зараз ужарю в дзвони, зберу людей.

Скоро над станицею загули дзвони — били на сполох. До майдану посунули люди.

На гарбі стояв Петро Шушура. Майдан затих, і тоді всі почули гуркіт гармат з боку станиць Джерелівської та Рогівської.

— Чуєте, станичники, музику? — запитав Шушура. — Чуєте, як гомонять гармати? Там б'ються з панами бійці славного Меєра. На поміч Меєру повів ваших синів Остап Дикун! їм важко. Вороги можуть посунути сюди. Зустрінемо ж панів по-козацьки! Хто піде з гвинтівкою, ставайте ліворуч, хто з лопатою окопуватись, — праворуч.

Шушура не бачив у темряві нічого, але відчув, як люди рушили з місця, натовп завирував. Навколо трибуни юрмилися козаки, кричали Шушурі:

— Петре, давай гвинтівки!

Загін ЧОНу зупинився на короткий відпочинок серед копиць, що стояли густо в степу. Копиці ховали загін від ворога, але тут міг причаїтися десант Улагая.

Іванко залишив свою гарбу і підійшов до Луняки. Схотілося бути ближче до цього дужого чоловіка. Луняка ніби переінакшився. Кудись поділось його велике черево, груди стали вищими, плечі крутішими, хода твердішою. Дивився весело. Ласкаво поплескав Іванка по плечах.

— А ти, козаче, трохи посірів, очі скаламутніли. Чому?

— Не знаю...

— Невідоме бентежить. Ні, так не годиться! Бій козакові серце веселить. Козакові бій — радість.

Іванко посміхнувся, згадавши, як ще недавно Стасюк пропонував Луняці "або віддати коней до обозу, або самому їхати з ЧОНом за хурщика. Луняка матюкався, кричав: «Не буде ні того, ні того. Злиднями хочете нас зробити? Що я таке без коней? Наймит. Пригрів гадюку на своїх грудях. Притулок дав усьому стасюківському кублу, а тепер коней забирають?»

Стасюк тихо сказав: «Не гнівайтеся, дядьку Гавриле. За притулок ми вдячні, а коней не я, так інші заберуть. Коней у станиці мало, а на Улагая треба йти».

А зараз не впізнати Луняку. Став чонівцем, і заграв бойовий дух.

— Дивись, командири сюди йдуть. Підтягнися, Іванку. Пояса затягни, комір застебни на всі ґудзики. Старий Панас Жалоба нечепур не любить, — наставляв хлопця.

Повз валку гарб розміреним кроком ішов Панас Жалоба. Він узяв під свою команду чонівські загони станиць Немирівської, Чигиринської, Батуринської і за наказом Остапа Дикуна вирушив на білих.

Панас зупинився проти гарби Луняки, пильно подивився на Іванка, усміхнувся йому, глянув на коней, похитав колеса.

— Мащено сурйозно, як у доброго господаря.

— Люблю, щоб усе було кругло, — сказав Луняка.

Жалоба скинув шапку, дістав з кишені червону хустку

й витер бриту голову, лоба.

Підходили козаки.

— До станиці Брюховецької білих немає, — казав хтось. — Це ясно як день. Степ вільний од ворога. А ось що діється в станиці — не знати. Захопив її Улагай а чи ще не встиг? Повстали там козаки а чи ні? Яка, хлопці, ваша думка?