Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Зачувся плюскіт хвиль, легкий вітерець доніс прохолоду, а з нею й пахощі водяної м'яти. Гарба спускалася з косогору до лиману. Ніде ні душі. Скидалась риба, шелестів очерет, гули комахи. Зі степу нісся невпинний стрекіт цикад, тьохкала перепілка,

Стасюк стрибнув з гарби, махнув хлопцям, показуючи на очерет. Всі розійшлися вздовж - берега, полізли в очерети.

Іванко продирався крізь рогозу, розводячи її стволом гвинтівки. Під ногами було мокро, потім зачвакало багно й підступила вода. Рогоза закінчилася, почався очерет. Впевнившись, що засідки немає, повернувся на берег.

Згодом з'явився загін чонівців. Невеличкі групи бійців розійшлися берегом у дозори. Коло гарби Луняки зібрались командири сотень та взводів.

Жалоба заговорив тихо, але так, що кожне слово було добре чути.

— Степ і берег лиману порожні. Що за лиманом, в Брюховецькій, нам невідомо. Треба взнати, хто в станиці — червоні чи білі? Наказувати нікому не буду, а комусь іти треба. Подумайте, хто піде. Тільки думайте недовго.

Командири та бійці мовчали.

— Дозвольте піти мені. Станицю я знаю. Не заблукаю в ній, а води не боюся, плаваю, — вийшов наперед Іванко.

За рукав його вчепився Луняка й потяг назад.

— Не лізь поперед батька в пекло. Не кругло.

— Чому це не кругло? — викручувався Іванко.

— Тому не кругло, що ти про Ганну забув. Що вона скаже мені, коли щось трапиться. Я побожився твоїй матері, що ти дурниць не наробиш. Тут є люди, які мають військовий досвід.

— Ох, мати... то сурйозно. Кожна мати боїться за сина. Я та моя Федося боялися за сина. Мали одинака, і пішов — не повернувся... Ти, хлопче, побережися.

— Я піду, — уперся Іванко. — Не вік оглядатися на матір. Дозвольте піти.

Заступився Стасюк:

— Нехай іде. Юнак бідовий, йому спідручно. Молодий парубчак. Раптом хто вчепиться, відповідь проста й правдива: «До дівчини пробираюся». Дозвольте йому...

— Нехай, — погодився Жалоба. — Хлопчина сурйозний.

— Ага, посилаєте недосвідченого Іванка. Не кругло, командире, — дорікав Луняка. — Не відпущу хлопця одного. З ним піду. Я ходив по цих лиманах. Нещодавно ходив. Вів загін полковника Підкови, коли він ударив на денікінців з плавнів.

— А-а... Розповідав мені про те Заплюйсвічка, що якийсь козак водив їх. Виходить, ти. Ну, тоді йди.

Луняка не став чекати чогось ще. Дужим плечем підняв боковину гарби, зняв її й поніс Доберега. Кинув Жалобі:

— Там, на середині лиману, глибина, швидка течія. Занесе, закрутить. А на цій драбині, як на плоту, переправимося. Іванку, хапай кінець драбини, рушай за мною, то буде кругло.

...Луняка йшов попереду, несучи один кінець драбини. Іванко — другий. Тепла вода сягала пояса. Гостро пахло айстрою та болотяною м'ятою. Комари тільки й чекали на них. Накинулись хмарою, вилися стовпом. Але мітли очерету хилиталися, стьобали по обличчях козаків і зганяли комарів. Невдовзі очерети порідшали, вода піднялася до грудей, течія стала дужчою. Вода гула, гнула очерети донизу, хвилі плескалися холодом. Дно втекло з-під ніг. Луняка вже лежав на своєму кінці драбини, гукнув до Іванка:

— Лягай грудьми та бий ногами по воді. Пливемо прямо.

Вода гнала своєрідний човен так швидко, що зносила його вниз. Треба було бити ногами з усієї сили, щоб подолати течію. Тут навіть комарі не гули. Коли минули бистрину, насунулись очерети. Луняка сповз із драбини, зачепив її за кущ очерету, і вона стала, як на якорі. Пошепки сказав:

— Іванку, залишайся тут. Я піду до станиці. Краще тебе справу вчиню. Нічого не бійся, буде кругло.

— Ні, дядьку Гавриле, цього не буде! Довірено мені, а не вам.

— Он як? А мені що, довіри немає? Думаєш, втечу до Улагая? Продам загін? Не кругло виходить. Аби хотів утекти до Улагая, то вхопив би твою голову, сунув у воду — і квит.

По спині Іванка пробіг струмок холоду. В голові майнуло: «А що, могло й так бути». Невільно відступив од Луняки, але не здався.

— Доручено мені, й край. Аби вам не вірили, то й до очерету не пустили б. Ви чекайте, а я піду.

— Зажди, хлопче, — Луняка придержав Іванка за руку.

— Я піду.

— Ну, хай буде так. З богом. Тільки йди прямо і прямо. Дивися, щоб Волосожар був тобі завжди праворуч, а Ківш спереду. Назад йтимеш, то Волосожар держи ліворуч, а Ківш позаду. Тоді якраз на мене вийдеш.

— Зрозуміло, дядьку Гавриле,

— У станиці не нароби дурниць, — попередив Луняка. — В першій же хаті розпитай, яка влада в станиці, й дуй назад. Я чекатиму. І пам'ятай — мати жде нас живих.