Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Не тебе тягнула. Ти не такий. Губи дуже гарячі. Пекучі... Пусти!

— Зараз пущу. Заспокойся. Злого не вчиню.

Дівчина перестала вириватися. Стояла притихла. Вона була невисока, м'яка й кругленька, як пампушечка. Пахло від неї гвоздикою, корицею та парним молоком.

— Чия ти, дівчино? Як звати? Буду в пам'яті держати цю пригоду.

— Я Маша Брославець. А тепер іди собі. Іди хутчій, — дівчина заметушилась, почала штовхати його до дверей. — Іди, іди швидше.

— Піду. Не ображайся, дівчино. Не знаю, кого чекала, не знаю, чия наречена, але будь щасливою.

Вона тихо розсміялася. Ласкаво попередила:

— Ходи, парубче, та обережно.

— А чого мені берегтися, пампушечко макова?

— Патрулів. Вас, чепігівських, скрізь шукають. Рябоконівці вас не пожаліють.

— А чому так в'ївся Рябокінь на чепігівських?

Дівчина засміялась.

— Ніби сам не знаєш. Розбіглися від мобілізації, як руді миші від кота. Тікай швидше до своєї Чепігівської. Може, заблукав, так дорогу покажу.

Раптом з-за рогу хати вигулькнуло кілька чоловік і накинулись на Іванка. Збили з ніг, закрутили руки. Зав'язали і, підпихаючи прикладами у спину, повели вулицею, потім загнали в широкий двір і штовхнули до хати.

У просторій кімнаті, на купі свіжої соломи, сиділо й лежало чоловік двадцять молодих козаків. За столом, перед великою сковородою смаженої ковбаси та пляшкою самогону, сидів Сашко Татарка. Він дивився на висячу лампу й старанно пускав кільця диму в дно лампи.

— Пане чотовий, — вигукнув один з козаків до Татарки, — ось спіймали ще одного чепігівця. Здоровий бугай. Нас шестеро, а ледве зв'язали.

— Ти звідки знаєш, що він чепігівський?

Татарка пильно глянув на Іванка, потім устромив довгий чубук люльки в зуби. Посмоктавши, випустив хмару диму через ніздрі, мовив до вартових:

— Ну-ну, раз чепігівський, то посади його в куток. Розв'яжи руки. Прийде час — допитаємо.

Було незрозуміло, чи впізнав Татарка Іванка, чи не впізнав, і він вирішив видавати себе за чепігівця, раз його таким признали. За дезертирство новобранця не. розстріляють, а лише відправлять на фронт. Там не всіх і не зразу вбивають, і якось можна буде перебігти до своїх. Іванко сів на купу соломи і мовчки оглянув кімнату.

Чоловік п'ятнадцять козаків, все молодики, сиділи по різних кутках і палили цигарки. Вони непомітно стежили очима за Іванком. За столом, мов нерухома брила, сидів Татарка й старанно обкурював велику лампу, що висіла над його головою. Його мовчанка бентежила не лише Івана, а й козаків. Всім цікаво було знати, що вчинить із заарештованим. А Татарка вибирав між сумлінням та обов'язком. Він ніяк не міг вирішити, що робити з Іванком. До кімнати вскочив козак, доповів:

— Пане чотовий, так що батько Рябокінь зараз тутечки будуть. Наказали, аби чота була вкупі.

Татарка підвівся й гаркнув:

— Устати! Причепуритись! Всіх кликати до хати!

До кімнати вбігло ще чоловік двадцятеро молодиків. Коли всі стали до шеренги, Татарка поважно сказав:

— Хлопці, перед паном Рябоконем стояти струнко. Пуза втягнути, морди вбік не відвертати. А головне, не гавкати, що й як у нашій чоті. Хто від нас утік, кого ми спіймали. На всі запитання пана повинно бути лише дві відповіді: «Так точно!» або «Нічого не знаю!» А якщо якась собака вимете сміття з нашої хати, то хай пам'ятає оце, — він показав кулак, завбільшки з полив'яний глечик, і докинув: — Свинцем налито — смертю пахне.

Шеренга мовчала.

Татарка глянув на Іванка й закричав:

— А ти, собачий хвіст, чого баньки вилупив?! Тебе не касаємо? Стань до строю! У задню шеренгу, аби не видко було ані твоєї пошкрябаної пики, ані розпанаханих штанів. Запитає тебе пан Рябокінь, відповідати: «Вантажив гарби. За люшню зачепився, амуніцію зіпсував!»

— Так точно, пане чотовий! —гаркнув Іванко й став на лівий фланг.

Татарка обурився:

— Ти, йолопе, де примостився?! Стовбичиш, мов віха! Статуту не знаєш?! Марш на правий фланг. Стань за Кутаєм! Бігом!

Іванко миттю опинився на правому фланзі. Він вважався високий на зріст, але правофланговому козакові досягав головою до плеча. За високою, спиною Кутая відчув себе в безпеці.

— Рівняйсь! Чи будете штовхатися, доки пан Рябокінь сюди з'явиться?!

У цю хвилину двері рипнули, розчинилися, просунулось тупе рило ручного кулемета, затим з'явився горбань, якого Іванко бачив на брюховецькому ярмарку. Горбань в'ївся в шеренгу жовтими очима. Іванкові захотілося стати невидимим або таким низеньким, як горбань, аби той його не помітив. У хлопця затремтіли коліна й підігнулися ноги. Потім острах пройшов, і він подумав: «Таж не один був я коло залізничної будки, не пам'ятає він мене».