Луняка підвів голову:
— Вгадувати на війні не можна. Перше — це розвідка. Коли вуха й очі насторожі, завжди діло виходить.
— Сурйозно кажеш. Пошлемо гарбу.
Стасюк подивився на Жалобу.
— Справді? Гарбу?
— Мою гарбу, — піднявся Луняка.— Мої коні в гарбі вершника випередять. Кину на гарбу копицю, білі зустрінуть — скажу, додому їду. Коли роз'їзду не трапиться, до лиману доїду, а там якийсь рибалка розповість, чи зайнята станиця.
Панас Жалоба примружив очі.
— Сурйозно балакає Луняка. Пошлемо гарбу.
Стасюк промовив:
— Є поправка. З гарбою послати не Луняку, а Іванка. І не самого. Я підберу комсомольців.
Луняка скоса зиркнув на Стасюка.
— Чому це Іванка? Що, немає довіри?
— Я вам вірю. Тільки ви мені тут потрібні.
— Нащо?..
— Потім побачите.
Жалоба підтримав Стасюка.
За півгодини Іванко гнав коней, тримаючись далі від дороги. Стасюк пильно оглядав обрій у морський бінокль. Зіркі хлопці Юрко Устименко, Антон Руденко та Трохим Карпенко теж зирили на всі боки. Тишко Головко, що був слабий на очі, далеко не бачив, сидів на передку, поруч із Іванком, та все бубонів:
— Ех, суєта суєт...
Іван покосився на нього. -
— Сидів би вдома. Чого прив'язався до загону? Та ще в розвідку?
— Юрка люблю, — показав Тишко очима на Устименка. — Доки його чорти носитимуть степами, мені спокою не буде. Якби ти знав, що це за хлопець! Мо', де в пригоді другові стану. Я не так, як ти.
Іванко підняв очі на Тишка.
— Не дивись так, не злякаєш. Ти ідеш у похід, бо думаєш зустріти свою красуню з Брюховецької...
— Може, й зустріну.
Тишко хихикнув.
— Не насміхайся, Тишко. Я знайду. В наших краях живе.
— Ох, суєта... Один кохану шукає, над другим ворони крячуть. Подивися...
Тишко вказав праворуч.
Неподалік кружляла зграя вороння. Вони так густо сиділи на копицях, що копиці почорніли.
Стасюк узяв Іванка за лікоть.
— Ану, поганяй туди.
Поїхали стернею.
Один коло одного лежало троє вбитих козаків. На грудях вирізані зірки.Від них метнулися вовки й зникли за копицями. Круки закричали, злетіли над головами і, трохи відлетівши, сіли. Трупи обдерті до білизни. Іванко дивився на них і раптом захитався. А трохи згодом, можливо через якусь мить, його охопила страшна жадоба помсти.
Ковані кінські копита збили стерню навколо замордованих. Серед слідів Іванко помітив одні ширші і глибші за інших. Іванко здогадався, що тут був отаман Тимошенко. Тільки в нього був такий ширококопитий кінь.
— Теперечки ясно, що тут був отаман Тимошенко, — промовив Іванко. — Він замордував людей. Більше нікому. І кінь його, і звіряча хижа вдача його.
Пригадалося, як ще тисяча дев'ятсот шістнадцятого куркулі вчинили самосуд на станичному майдані. П'ятьох незаможних козаків замордували. Один дужий козак лежав нерухомо, і тільки його коліна ще тіпалися. Били його останнім. Він усе кричав: «Брати козаки, не винен. Коней не брав. Чужого кавуна ніколи не взяв. Набрехав Тимошенко. Боїться мене, бо бачив, як він конем стоптав поводиря сліпого Карпа!» Та нічого не допомогло. За ґвалтом не зрозуміли. Замучили. Тимошенко подивився на нього й наказав вартовому: «Ану, зігни йому ноги в колінах. Він ще тіпається. Дам йому, щоб не тіпався». Коли той зігнув ноги замордованому, Тимошенко взяв закривавленого акацієвого дрюка, на якому була збита кора, та почав бити по колінах мертвого. Той закривавлений дрюк потім довго снився Іванкові.
— Куди ж та звірюка, той лютий хижак поїхав? — міркував Іванко, придивляючись до слідів,— Ну, попадешся ти мені, горло зубами перегризу. На станицю Переяславську подалися. Там і знайдемо...
Від гарби кричав Стасюк:
— Іванку-у-у! Назад!
Іванко сів на гарбу, взяв віжки, запитав:
— Їхати назад?
— Ні, вперед, — наказав Стасюк.
Рушили. Червоне сонце заплуталось у копицях, котилось по самому обрію. Від кожної копиці простяглися короткі темні тіні. Від них степ став похмурим, непривітним. Таким він Іванкові ніколи раніше не здавався. А тіні все довшали та довшали, аж поки не почали зливатися докупи, а на небі висипали зірки.
Тишко штовхнув Іванка в бік.
— Чуєш, а могли й нас так... Страшно, Іванку?
— Ні. Смерті чого боятися? Краще загинути в бою молодим, ніж на печі старим та немічним,— відповів Іванко, повторивши слова, чувані не раз од Луняки. І хоча сам, як і Луняка, вважав, що краще померти в бою молодим, але все його єство твердило, що з ним цього не буде. Молодий та дужий, він не вірив у смерть, тому й сказав упевнено: — Ми не помремо. Ворога прикінчимо, а самі житимем.
Читать дальше