Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Ану, хлопці, допоможіть чобота зняти. Інтенданти видали вузькі, жмуть.

До Меєра нахилився Решетняк. Почав стягати чобота. Кругом реготали. Один Дикун мовчав. Він зліз на крило автомашини і в бінокль обмацував притихлий степ. Сонце поспішало на спочинок, але було ще далеко від землі. На півночі підіймалася якась незвичайна хмарина. Не відриваючи від неї очей, Дикун гукнув:

— Товаришу Меєр, сюди! Бачиш, там хмарина кутає степ?

— Бачу.

— Що ти скажеш?

— Незвичайна хмарина. Вітру немає, а пилюга стоїть.

— Ту пилюгу здіймає велика маса кінноти. На бінокля, дивися пильно.

Меєр припав до бінокля.

— Ось розгадка... Бабієв послав сильний загін кінноти в бік станиці Рогівської. Він рветься в наш тил. Не чекають навіть ночі.

— Треба зупинити ту групу. Меєр, зупиниш?

— Надто велика. Зупинити її можна, лише знявши всі війська з фронту. Це рівнозначно відступу.

Дикун заперечив:

— Не треба знімати. Бабієв кинув у тил багато кінноти, значить, позиції ослабились. Лише заслон із чотирьох сотень шабель, негайно атакуйте противника. Тримайтеся до ранку. Я зараз же їду до Тимошівської. І всіх, кого там знайду, пошлю вам.

Меєр з крила машини стрибнув на коня. Пригнувся до гриви й помчав до лінії війська. Степ мовчав. Ніхто по комдиву не стріляв.

— Червоних штанів немає — і не сердиться Улагай, — промовив Дикун, сів поряд із водієм і наказав: — Грицьку, жени на Тимошівську. Навпростець!

Машина так рвучко рушила вперед, що у вухах засвистів вітер. Через кілька хвилин замиготіли хати станиці Новоджерелівської. Вона здавалася порожньою. Все живе причаїлося, забилося до льохів, сховалося за грубі стіни.

Такою ж мертвою здалася й станиця Рогівська. Невдовзі на обрії засяяли золоті хрести на дзвіницях станиці Тимошівської.

По насипу залізниці тихим ходом посувався панцирний потяг. Зупинився на хвилину й вдарив із гармат. Стріляв кудись у степ.

Водій зупинив машину:

— Хай мотор трохи охолоне. А погані справи. Десь близько кадети. Інакше куди стріляє панцирник?

— Фланги Меєра захищає. Не дає обійти його. Гарматні далеко сягають, — проказав Дикун.

Водій підняв капота автомашини, коли Каймет закричав:

— Кадети!

Із-за дерев та ожередів соломи вихопилось півсотні білих. Махаючи шаблями, летіли навперейми. - Водій завів машину, дав задній хід. Чулися вигуки:

— Рубай комісарів!

— Кидай зброю!

Дикун сіпнув шофера:

— Грицьку, не смій назад! Уперед! Я з кулемета посічу,— підняв ручний кулемет, поклав на вітрове скло.

Машина сіпнула й рушила. Кулеметна черга заглушила вигуки кадетів. їхні коні сторч, через голови падали на пилюгу. Каймет грудьми ліг на "задок машини, стріляв із гвинтівки, часто міняючи обойми.

Машина виїхала з балки і опинилася перед станицею.

Дикун з машини гукнув:

— Командира сюди!

У ревкомі довідались, що в Тимошівській є лише батальйон піхоти та місцевий ЧОН у дві сотні бійців. Чонівці стояли у дворі ревкому. Якийсь чолов'яга років за сорок сидів на милицях. Він зиркнув на Дикуна й весело сказав:

— Чого придивляєшся? Я не дівка, не засватаєш.

— Зібрався Улагая на гарячій кулі оженити?

— Угадав. Не пустимо. Шушура ще повоює! — ударив себе в груди.

Дикун нахилився до нього, міцно поцілував у губи і швидко пішов у будинок ревкому.

В кабінеті ревкому йшла суперечка. Щойно Остап Дикун увійшов, як до нього підступив чоловік у трофейному френчі й червоному галіфе.

— Хто такий? Звідки? Я начальник міліції. Твої мандати?

— Я командир Чонівської дивізії. Тут розташується наш штаб. Будемо захищати Тимошівську. Всі сили ЧОНу та міліції під мою команду.

— Слухаюсь, товаришу комдив, — кинув руку до скроні Лакатка. — Тридцять бійців міліції і триста чонівців поступають у ваше розпорядження. Я начальник міліції і командир ЧОНу.

Дикун сів за стіл.

— Товариші тимошівці, наше становище важке. Якщо до ранку сюди не прибуде хоча б полк піхоти, Улагай зімне кавдивізію Меєра і захопить Тимошівську. Дорога на столицю краю буде відкрита. Знайте, що до ранку не прибуде жодної частини. Отже, нам самим треба вживати заходів. Давайте порадимось, що маємо робити.

Начальник міліції крутнув кільця чорних вусів, підвівся:

— Пропоную негайно відступати в бік Ростова-на- Дону. Евакуацію установ я забезпечу.

Дикун ударив кулаком об стіл:

— Ні! Не відступати, а битися. Хто захоче йти з Тимошівки, — розстріляю! Товаришу голово ревкому! Доставити мій рапорт до штабу армії в Катеринодар, — мовив Дикун і став писати. — Повезе рапорт мій порученець Каймет.