Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Не помітив вас, — зніяковів Татарка.

— Мерзотник! — закричав полковник і влучно вдарив Сашка у вухо. — Стій струнко!

Татарка отетерів. Витягнувся за старою військовою звичкою. Останній раз його били у навчальній команді — перед війною. Відтоді минуло багато часу, сам командував і чотами, й сотнями. Нікого не бив і думав, що і його ніхто вже ніколи не зачепить. Довідавшись, що Татарка не належить ні до якої частини, полковник загаласував:

— На губу!.. В штрафну роту!

— Слухаюсь! — вигукнув унтер-офіцер, який крутився коло полковника. Він покликав двох солдатів, і вони повели Татарку.

Коли дійшли до рогу вулиці, зупинилися, закурили.

— Чуєш, козаче. Давай двісті п'ятдесят і дуй, куди хочеш, — сказав один із солдатів.

— За що?

— За науку. Ви тут, при більшовиках, зовсім розпустилися. Наш полковник суворий. Навчить дисципліну поважати. Давай триста.

— Це за те, що торгуєшся, — посміхаючись, мовив другий солдат. — І до штрафної роти не потрапиш. Давай гроші...

— Даю, — сказав Татарка, шукаючи гаманця. — Бачу, в кожного свої прибутки.

— Не гнівайся, — говорили солдати, беручи гроші.

Коли вони пішли, Татарка витер полою бешмета кров

з розбитої губи. У вухах дзвеніло, око запливало.

«Ба, я вже й з ліхтарем, — посміхнувся сам собі. — Недаремно ж у святому писанні сказано, що дурнів і в церкві б'ють».

Тут його хтось покликав, назвав ім'я та прізвище, Сашко оглянувся.

На середині вулиці стояв лакований фаетон. Сірих коней ледве стримував машталір. Червоні віжки натяглися струною. На задку поруч із дружиною сидів його молодший брат полковник Семен Татарка.

— Сідай! — гукав, показуючи на місце поруч з машталіром. — Радий тебе бачити. Навіть боявся, чи не чкурнув ти до червоних. Та сідай же. Пообідаєш з нами. Як поживає Наталя? Кулик скаржився, що ти не поспішаєш з весіллям.

— Встигнемо...

Брат полковник — у черкесці, блищать ордени. Дружина його привіталася, нахиливши голову. У вухах сережки, на пальцях персні сяяли діамантами. Одначе коштовні прикраси мало допомагали: жінка підстаркувата, зів'яла.

— Сан Санич, а ви не старієте. Квітучий, як і раніше. Напевно, турбот не маєте, — зітхнула полковникова. — А в мого Сенді стільки клопоту, зовсім нерви зіпсувались.

Сашко нахмарився, йому не сподобалося, що полковникова величає брата якимось собачим ім'ям.

— Сашко, а хто це тобі ліхтаря начепив? — запитав Семен.

— Сенді, ну як ти розмовляєш, — нахмурилася дружина. — Ти зовсім дичавієш, маючи справу з рядовими.

— Пробач, Аделаїдо. Побачив брата і по-простяцькому забалакав. Так хто ж тебе, так, Сашко?

— Полковник. Комендант Охтарів. Не віддав, бачиш, йому честі.

Семен засміявся.

— О, то такий! По-справжньому взявся наводити дисципліну. Та й треба. Барон Врангель вимагає дисципліни. Розпустилися нижні чини. На коменданта не гнівайся, брате.

— І ти, Семене, так наводиш дисципліну?

— Доводиться.

— Я Сенді спеціальні пальчатки купила. Він часто гарячкує. Боюся, щоб рук не покалічив, бо у нижніх чинів зуби і щелепи дуже міцні...

Семен відчув, як гостра зненависть спалахнула в його серці, як вона стисла йому горло. Хотілося вилаятися. Щоб стриматись, він міцно вхопився руками за поручні передка.

— Сенді, — вела далі. Аделаїда, треба подбати про офіцерський чин для Сан Санича. Твій брат, а рядовий. Звернися з клопотанням до Улагая. А може, мені перемовитися з ким треба?

— Перемовлюся, Аделаїдо, перемовлюся. Якраз і нагода трапиться. Сотникові Рябоконю командири чот потрібні. Ти, Сашко, й так виконуєш його накази. Дамо тобі чин хорунжого чи...

— Мені ті чини ні до чого, — спохмурнів старший Татарка. — Мені додому треба дістатися, хліб довести до пуття, бо скоро голим стану.

— Сан Саничу, не відмовляйтеся,— вела полковникова. — Чини ще нікого бідним не робили. За нового порядку станете отаманом станиці, а там і багатство. Ви, Сан Саничу, заговорили про хліб. До речі, не скажете, який врожай на наших землях? Петро Миколайович підписав угоду з Францією про зерно. Правда, угода для нас не дуже вигідна, але заробити можна. Сенді за військовими справами ніколи про це думати. Всі господарські клопоти лягли на мої плечі.

— Вашу землю станична Рада розподілила голоті козацькій та городовикам,— з насолодою промовив старший

Татарка. — А врожай стопудовий. Шкода, зараз уже не ваш.

— Чому не наш, Сан Саничу? Каш. Ми своє візьмемо. Сенді, ти чуєш? У перший же день, як захопите станицю Рогівську, потурбуйся про нашу землю.