Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— І тебе перетанцює?

Луняка зітхнув:

— Е, мене. Він Сашка Татарку, з Батуринської станиці, перетанцьовував. Ось хіба Іванка Дикоброда не перетанцює. І то тому, що в літах. Та їдьмо, Панасе.

Дужі коні влетіли в розчинені ворота Луняки. На довгій веранді дому густо блимали цигарки. Вони зразу стали гаснути: гості поспішили до хати.

Панаса посадовили на почесне місце, поміж двох козаків, одягнених у руді френчі та галіфе.

— Ніби президія? — усміхнувся Панас. — Виходить, збори?

— Зібралися, — підтвердив Луняка. — Прибули козаки та й питають, що робити? Чигиринські козаки на Немирівську дивляться, іти їм на Врангеля чи ні.

— Що немирівці радять сусідам? —запитав Панас.

— Ми вирішили іти на Врангеля, — сказав Луняка. — З генералами нам не по дорозі. Червона Армія може розгромити Врангеля і без нас. Настане мирне життя, а тоді наші внуки нас і запитають: «А де ви, батьки, були?»

Козаки заворушилися. За столом звівся стрункий танцюрист Коваленко:

Завинили нам пани-барони, — почав він. — Дуже завинили. Миколу Рябовола убили, Калабуха повісили, а тепер, до нас із поклоном, землю обіцяють. Так нам Ленін дав її без викупів. За Леніна будемо стояти! Панас Жалоба потис Коваленкові руку.

— Добре, — сказав. — Добре робите. Про що тут ще балакати. час гаяти? Можливо, я не докумекаю чогось, то скажіть. Що я маю для вас зробити?

— Скажемо, Панасе, — подав голос Павло Оберемок. — Прямо скажемо. На те й покликано тебе. Нам потрібно командира доброго мати.

— А він у нас є, товариші. Стасюк. Записуйтеся до ЧОНу.

Оберемок підвівся.

— Панасе Григоровичу, люди не хочуть Стасюка. Молодий, пришлий. На фронтах не бував. А з панами-генералами треба воювати вміючи, інакше наші голови полетять. Ми запишемося, коли ти станеш за командира.

— Мене командиром?! Та це ж не сурйозно, товариші. Який з мене командир? Я старий вже. На дощ ноги крутять. Серце підводить. Та мене скоро жінка за руку водитиме. Ні, не вийде...

— Як так не вийде? — заперечив Оберемок. — Вийде! Хіба ти не козак, що збираєшся вмирати від болячок? Ти наш, козак з діда-прадіда. Козак на полі гине. Ти з нами мерз у турецьких горах під Карсом, ти з нами гнив у Мазурських багнюках, ти водив червоний полк під Чорним ринком, під Туапсе бив денікінців. Веди й тепер!

Козаки підхопили:

— Веди на панів!

— Не поведеш ти, за іншим не підемо!

Панас обвів очима козаків. Добрі рубаки, загартовані в боях, досвідчені фронтовики. Багато з них повернулися до своїх хат лише півроку тому, коли Червона Армія притисла Денікіна до Чорного Моря. Це була грізна сила. На цю силу, мабуть, Врангель покладав свої надії, висаджуючи десант. До цієї сили звертався і Ленін, закликаючи до зброї проти Врангеля.

Панас згадав про приїзд Остапа Дикуна. Остап радив ставити козаків на чолі ЧОНу. Якщо він не буде командиром, — підуть геть. Хто знає, де тоді опиняться? В Канівському ЧОНі, а чи в Канівських плавнях, які тягнуться до Азовського моря, де вже хазяйнує Улагай.

— Ну, коли так сурйозно хочете, послужу ще товариству.

Луняка радів, що все вийшло так добре. Гукнув до куховарні:

— Гей, дівчата, а несіть чарки сюди. Вип'ємо, брати козаки, та погуляймо кругло. Бо хто знає, чи доведеться нам так густо зібратися після походу!

— Не поталанило в Немирівській станиці, — жалівся Сашко Татарка, поглядаючи на Рябоконя. — Саме приїхав Калінін, і всі козаки пристали на його заклик.

— А ти сюди втік замість того, щоб батуринців підняти? — гнівався Рябокінь.

— Мене Федір Федорович Кулик з листом сюди послав, — сказав Татарка. — Важлива справа.

— Віддав листа?

— Віддав. У штабі...

— І що ж хочеш робити у Приморсько-Охтирській?

— Побачу брата полковника, погомонимо, а тоді видно

буде, — Татарка здвигнув плечима.

— Побачиш брата й повертайся до цієї хати,— наказав Рябокінь.

Татарка не впізнавав Приморсько-Охтирської. Весела й світла станиця, в якій завжди пахло м'ятою та морем, зараз помарніла. Дерева та хати почорніли від пилюги, що хмарою висла над садами. Широкі вулиці захаращили гарби. Раніше було чути, як скиглять чайки, як лагідно хлюпають хвилі, а зараз ревли сирени пароплавів. Іржали коні, галасували люди. Вулицями тяглися довгі валки, проходили військові частини, пролітали фаетони, а пішоходи тиснулися до парканів.

Татарку хтось штовхнув. Глянув, перед ним — полковник. Пика червона, сиві вуса настовбурчені, як у злого кота:

— Коз-зак, чому не віддав честі?