Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Панасе Григоровичу, ми до вашої милості. Дорогий наш голово станичної Ради, знайдіть, управу на цього загребущого чоловіка. Що він собі думає? Якщо ми удовиці, так нас можна й грабувати?

Жалоба насупився:

— Кажи сурйозно, Палажко, навіщо привели? Пута мені на нього кувати, чи як?

Молодиці залементували в один голос:

— Трійко наших гусей пропало. Забрав оцей ненажера, а каже: «Пацюки украли». Накажіть іродові, нехай поверне гусей.

Вогонь у горні став притихати. Панас узявся за міхи й соромив Каденця:

— Не сурйозно поводишся, чоловіче. Ну, коли люди перестануть на тебе скаржитись? Які там гуси?

Каденець ступив ближче до горна, склав побожно руки:

— Товаришу голово, тут не їм, а мені тра скаржитись, а я мовчу, терплю несправедливість. Палажка та Пріська погані господині. Запустили гуси в мої копиці, а я загнав їх у хлів. Нехай заплатять збитки. Справедливо вимагаю?

— Ой боже мій, — заволала Палажка. — Та де ж тая справедливість? Де це чувано, щоб десятеро гусей розскубли та потолочили старі копиці? Не встигли діти відвихнутися, не встигли гуси заскочити, як він їх уже й загнав, ще й дітей відшмагав. Та цей скнара не їсть, не п'є, все чекає, аби чиясь худобина зайшла на царину. Та в його копицях не буде стільки зерна, скільки я через нього сліз наплакала.

— Яку плату хочеш, Каденцю? —запитав Жалоба.

— Тільки два мішки пшенички, товаришу голово. Це так мало...

Обидві молодиці понаставляли свої кулаки, а Панас соромив Каденця й наказував повипускати гусей.

Каденець насупився й огризався:

— Не випущу! Де правда? — Раптом замовк.

На порозі виріс Кузьма Гайдай. Він пильно дивився на Каденця.

— Ба, ми скрізь тебе шукаємо, а ти тут. Стасюк розіслав десятеро хлопців, ніде тебе нема.

— Навіщо Стасюкові Каденець? — запитав Жалоба.

— Хоче узнати, хто йому дав п'ять коробів кулеметних стрічок і «максима»?

— «Максима»? — не вірилося Панасові.

— Кажу, як було. Палажчині діти, — Кузьма показав на дебелу молодицю, — надумали гусей викрасти. Залізли по яблуні на дах, продерли очерет, стрибнули на купу

соломи й забилися об щось тверде. Розгребли солому, а там «максим» і набої.

— Не мої! Святим богом клянусь, не мої, — хрестився Каденець, упавши на коліна. — Не мої, Христом-богом клянусь! Хтось підкинув...

— Хто тобі підкине? — з презирством вичавив Кузьма.

— По злобі хтось! Клянусь, не мої. Ось з місця не встану, землю буду їсти, не мої. Ой, що ж боно робиться на світі...

— Не клянись, віримо: не твої, а державні. Піди до Стасюка, розкажи, хто дав на схови. Сурйозно покайся. Він партійний секретар. Він усе збагне.

— Не мої. Не знаю, хто підкинув. Землю буду їсти...

— Не їж землі, а сурйозно скажи, хто тобі дав. Знаю,

сам ти не стрілятимеш. Баптисти не стріляють. Ну, веди його, Кузьмо. А гусей випустили?

— Гуси вже дома.

Молодиці швиденько забралися з кузні. Гайдай повів Каденця.

Вихопивши з горна розпечену залізяку, Панас вдарив нею об ковадло. Злива іскор сипонула на всі боки. Юрко з Тишком вхопили молоти — почувся веселий передзвін.

На порозі кузні з'явився Луняка. Стояв і мовчки дивився, як працюють.

— Кругло куєш, Панасе. Кругло. Дивуюся, невже тобі бракує плати голови станичної Ради, що найнявся у ковалі?

— Не за гроші кую...

— Отож, не второпаю, що куєш. На рогач не схоже. Чаплійка не така. Невже спис?

— Угадав, Гавриле. На Улагая будемо йти. Гвинтівок малувато. Надумали комсомолята сотню списів зробити. Ото й куємо. Улагай кінноту кидає, довгим списом зручно її збивати.

Луняка осміхнувся й сказав:

— Буває, що й чаплійка стріляє... Панасе, у мене до тебе діло.

— Ніякого діла в. кузні розбирати не буду. Ранком приходь до Ради, вислухаю.

— Моє діло не терпить.

— Кажи прямо, що й до чого, — промовив Панас.

— Ну, зібралися люди. Міркують: іти на Врангеля а чи не йти. Ходімо, Панасе, послухаємо.

Панас зняв фартуха й звернувся до Тишка:

— Погаси горно й марш до казарми. Коли за дві години не повернусь, хай Стасюк підіймає ЧОН.

Луняка спалахнув:

— Панасе, не кругло дієш. Невже думаєш, що я погане щось затіяв?

— Не сурйозно кажеш, Гавриле. Такий час, що не тільки мені, а й тобі може змолотися.

— Та там усі свої люди. Станичники. Ти всіх знаєш. З Переяславської станиці сотник Гамалія прибув. Той, що водив козачу сотню по тилах Туреччини та пройшов аж до Тигру. Славний козак. А на шаблях б'ється, мов святий Юрко. З Чигиринської Павло Оберемок та з Платнирівської Іван Коваленко. Не було у козацькому військові й вже, мабуть, не буде такого славного танцюриста, як той Коваленко.