Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Геть ставленика буржуазії, англійського наймита Врангеля та його банду!»

Татарка згорнув листівку.

— Чули, козаки? Як воно?

— Здорово! — сказав Іванко. — Одчехвостили Врангеля.

Тимошенко недобре покосився на Іванка, показав кулак.

— А ти, молокосос, помовч. Не твоє засипано, не тобі молотити. — Він тяжко дихав. Душила злість. Відсапнувшись, промовив: — Козаки. Виходить, тут чекати немає чого. Може, слідом за Іванком нагряне ЧОН. Зараз рушаймо на Брюховецьку.

Козаки заходилися підтягати попруги, а Луняка не кидав роботи. Моторно працював паштармиками2, йдучи краєм току, перевертаючи настіл пашні. Озирнувся на Ганну, крикнув:

— Молодице, а бери граблі. Пора солому викидати за тік.

Тимошенко подивився на Луняку, похитав головою:

— Тут таке діється, а "він собі молотить. Гавриле, та що ти собі думаєш? Поспішаєш молотити, аби було що Калініну брати? Треба попридержати молотьбу. Збирайся, їдьмо.

Луняка продовжував працювати. Не обертаючись на заклик, сказав:

— Мені не до війни. Врожай загине. Обмолотюсь, тоді, може...

Тимошенко махнув товстим нагаєм.

— Ну, Гавриле, побережися. Настане наша влада, таких не похвалимо. Ой, не похвалимо.

— Яких таких?..

Луняка кинув роботу й глянув на Тимошенка. Струмки поту стікали по обличчю золотавими патьоками. Руки тремтіли, а товсті пальці міцно стискали вила-трійчаки.

— Яких таких, Тимошенку? Ану кажи, яких? Ти мене, заслуженого козака, ганьбиш?!

Луняка прямував до Тимошенка з таким виглядом, що той злякався і, якось примудрившись, стрибнув у сідло. Мотнув головою козакам, турнув коня на станицю Брюховецьку. Повернувшись до Луняки, крикнув:

— Таких, що за бабські спідниці тримаються, за чужі спідниці, не похвалимо...

Вся купа козаків, що прибула з Тимошенком, пустилася галопом і незабаром заховалася за рогом Бейсюга.

Луняка відкинув вила, схопив до рук дерев'яну баклагу, почав жадібно пити. Вода булькала в горлі, текла по вусах, животі, а він все пив. Потім обернувся до Татарки:

— Хочеш?.. Холодна та солодка.

Татарка не взяв баклагу. Тихо промовив:

— Не густо немирівські козаки пішли до Улагая... Ну, Гавриле, час рушати й мені в дорогу.

— За. ними? — кивнув Луняка на Брюховецьку.

— Ні, друже. Я додому. В Батуринську. Станичникам треба правду сказати. Дякую тобі, щирий друже, за ласку. Колись зустрінемося. Дай боже, не ворогами, односум.

— А чого нам ворогувати, Сашко? Я й воювати не піду. Буду молотити. Славно хліб зародив.

— Молоти, Гавриле. Тільки не потрапляй на очі Рябоконеві. Або моєму братові Семену. Люті. Не простять тобі, що дома сидиш. Закатують.

— Не турбуйся, друже. Міркую, що Червона Армія білих до нашої станиці не допустить

— А я хочу проскочити до брата. В Охтарі. Цікаво подивитися, як воно там, — признався Татарка. — Чи правда, що у Врангеля війська сила — мов чорна хмара.

— Виходить, таки до панів тягне душа. До брата полковника. Ой Сашко, гляди... Брат — то одрізана скибка хліба. Свого добра тобі не дасть...

— Він сам по собі, а я сам по собі,— невесело промовив Татарка, гикнув на коня і зник в очеретах.

Станиця Немирівська лежала на, берегах тихої та широкої степової річки і наче прислухалася до гуркоту далеких гармат. Ніде ні вогника. Все поринуло в нічну темряву. Лише на далекому кутку з кузні Устименка чувся передзвін молотків. Там працювали ковалі.

Горно палало. Перед ковадлами стояв Панас Жалоба. Його невисока міцна постать напружена, кошлаті брови та довгі вуса здаються червоними від вогню. Тримає обценьками розпечену залізяку.

— Ну-ну, хлоп'ята, жвавіше, — підганяє помічників.

Юрка Устименка вчив ковалювати батько. Жалоба відчував це — Юрків молот б'є сильно й ритмічно.

Тишко Головко б'є нерівно, дихає важко. Панас скидає на нього недоброзичливий погляд:

---- Рота затули, дихай носом!

Вогнисті іскри розсипаються червоним горохом, падають до ніг і поволі гаснуть. Панас хвацько б'є по залізяці, робить її тонкою та гострою. А тоді кидає в корито з водою. Вода засичала, піднялася хмаркою до стелі.

— Ще один спис готовий! — каже Жалоба. — Залишилось відкувати сімнадцять. Всі добре загартовані, а вигострять самі бійці.

У дверях з'являється дебела молодиця. Вона тягне за руку Каденця. Інша жінка пхає його в спину і приказує:

— Іди, іди, скнаро. Не відпустимо тебе, іроде, доки не розсудить Панас Григорович.

Молодиця, яка тримає Каденця за руку, заголосила: