— Глянь, Тимошенко Юхим сюди пре. Побачив тебе й суне, куркульська пика...
Юхим Тимошенко підійшов до гурту, привітався. Ніхто не відповів Комсомольці сторонилися отаманського сина. Він зупинився біля Іванка.
— Тебе чекають на коші. Мене послано за тобою.
— Дурню, та до нас сам Калінін їде.
Дітлахи на деревах закричали:
— їдуть, їдуть!
На майдан влетіла тачанка. Панас Жалоба стрибнув на землю й чекав, поки зійде гість.
Невисокий чолов'яга в сірому робітничому одязі підвівся, оглянув майдан. Сонце било йому в очі, вилискувало скло окулярів. Він насунув на лоба чорного кашкета з довгим блискучим козирком, двічі провів правицею по невеличкій борідці.
До Калініна підійшов Кузьма Гайдай з дружиною. Вона несла велику паляницю на рушникові.
Калінін скинув кашкета й низько вклонився.
— Здрастуйте, дорогі громадяни станиці Немирівської!
Козаки загукали:
— Бувай і ти здоров, Михайле Івановичу!
Калінін піднявся на дерев'яну трибуну. Сіренький поношений піджак, що вільно лежав на його худорлявих плечах, та косоворотка з блакитного ситцю, по якому розкидані дрібненькі червоні квіточки, ніяк не робили його схожим на значного начальника. На високому комірі один ґудзик зелений, інші чорні. Іванко подумав, що дружина Калініна пришивала той ґудзик поспіхом, як це трапляється в родині, коли немає зайвої сорочки та однакових ґудзиків.
Калінін промовив просто, по-домашньому:
— Врангель на Кубань сподівається. Прочув, що тут добрий урожай. Він думає, що козаки Кубані ще не знають сили Радянської влади, не знають її великої народної правди. Ще, мовляв, не усвідомили, що ця влада значить, і їх легко збити з глузду, легко залякати, одурити. Але барон глибоко помиляється. Трудове козацтво давно за Радянську владу. Тому я від імені нашого уряду кажу вам: добре думайте. Захоплюватися авантюрою барона ніякого резону нема. Для генералів, офіцерів і поміщиків ця справа звична. Вони завжди захоплювалися авантюрами. В критичний момент повтікають з Росії. А куди селянин піде від землі? Без батьківщини, без землі — селянинові смерть.
«Свята правда, — думав Іванко. — Знає наше життя. Куди козакові від землі? Що він без землі? Де хліба візьме, як не посіє?»
А майдан тонув у гучних схвальних вигуках. Повз Іванка, зачепивши його плечем, продиралася висока козачка Мотря, рідна тітка. Тонкі, ледь посивілі чорні брови наставилися, видовжене обличчя посуворіло. Перед нею розступилися, поки не опинилась перед трибуною. Земно вклонилася Калініну.
— Дякуємо тобі, Михайле Івановичу, що не поминув нашої станиці. Знаємо, чули про тебе. Сам на землі виріс, розумієш наше горе. Ти з козаками говориш, козацького слова чекаєш. А ми, жінки козацькі, своє тобі слово скажемо.
— Слухаю тебе, мати, — низько нахилився Калінін. — І ваше слово дороге мені. Добре знаю: на праці козачки станиця держиться...
Мотря раптом схлипнула, але швидко витерла очі ріжками хустки.
— Потопіть генералів у Чорнім морі,— сказала вона. — Нехай козаки йдуть битися, а ми, жінки, з хлібом-урожаєм самі впораємося.
І загуло по майдану:
— Добре, Мотре, добре!
— Хай ідуть!
— Впораємось!
Калінін спустився на три приступки з трибуни, нахилився і тричі поцілував козачку.
Вона розплакалась:
— Ти, Івановичу, справжній козак. Закінчиться війна, приїжджай жити в нашу станицю. Всією сім'єю. Ми тобі простору хату збудуємо. Приїжджай, Івановичу...
— Спасибі, — відповів Калінін,— Я не проти.
І тут вихопився Кузьма Гайдай:
— Приписати Калініна в козаки!
Кругом загуло, заволало:
— Волимо приписати!
На трибуну піднявся Жалоба, замахав руками, вгамовував. Коли майдан затих, сказав:
— Громадяни, ви хочете приписати товариша Калініна в козаки нашої станиці. Я не проти того, але подумайте, яку відповідальність берете на себе! Коли припишемо, то станиця Немирівська має бути першою на Кубані. Щоб вулиці чисті, хати білі та великі, школи просторі, врожаї добрі. Щоб було що їсти самим та ще й державі дати багато!
— Дамо, записуй!
— Волимо приписати!
Над майданом знялися руки. Не стало нічого видно, тільки самі руки. Не було білих, ніжних. Всі порепані, як земля в спеку, трудові, хліборобські.
---- Після оплесків над майданом залунав один голос:
— У мене слово! Слово до козака Калініна, — звертався Микола Каденець.
— Запитання після мітингу, — відмовив Жалоба.
Вся станиця знала багатого та в'їдливого Каденця, здатного на всякі каверзи.
Читать дальше