Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Петра Стасюка знайшов на церковному майдані. Він сидів з Юрком Устименком під стіною пожежного сарая перед купою набоїв. Перебирали. Ржаві виймали з обойми та кидали на брезент, а гожі — до скрині.

На брезенті стояв Тишко Головко і босими ногами ворушив нобої. Холоші Тишкових штанів, пошитих із домотканого полотна й пофарбованих шкуркою (лушпинням) цибулі, підтикані до колін. Опецькуваті литки густо засіяні рудими конопатинами. Такі ж конопаті руки, шия та обличчя. Навіть на товстих губах примостилися руді плямки. Рудими були волосся й зіниці сірих очей.

Тишко був обдарованим хлопцем. Рано вивчився грамоти, його пам'ять містила в собі стільки народних казань, що був кращим оповідувачем. Першим учнем закінчив станичну гімназію і мав далі вчитися, але трапилося лихо.

Конокради вивели коней і підпалили хату. Ніде жити, нема чим обробляти козачий наділ землі — великій родині загрожував голод. Жили в землянці, батько продав корову, гімназійний одяг Тишка та одежу матері й ледве назбирав грошей на дві шкапи.

Тишко завзято змагався із злиднями. Працював на полі, а всяку дощову днину, коли на полі працювати не можна, біг до кузні Устименка, вчився ковалювати. Став якимось до всього байдужим, і на все у нього була одна відповідь: «Все суєта суєт і всячеська суєта». Він заглибився у філософію Епікура й дивився на світ очима старогрецького мислителя.

Батько хотів оженити Тишка на дівчині, за якою давали великий посаг — хату, коня, корову й десяток овець. Тишко погодився, а дівчина, всупереч волі батьків, відмовилась.

— Не піду. Те, що конопатий, — нічого, але дуже короткі ноги.

— Побійся бога, чорнява. Не кругло так казахи, — вигукнув Луняка, який ходив сватом. — Як так короткі? До землі дістають, значить, не короткі.

Але дівчина стояла на своєму й піднесла сватам гарбуза.

Зараз Тишко гаряче доводив Стасюкові та Устименкові:

— Та зрозумійте, що лише один Епікур знав, як добути щастя. Він учив, що треба мати чисту совість, не робити шкоди нікому, берегти себе, досягти насолоди, а яка мені насолода вмирати. Я й мирно щастя досягну. Вчитися не вдалося, стану ковалем, зароблю гроші, збудую хату, одружуся, матиму своє тепле кубельце й буду щасливий.

— Твоє тепле кубельце кібці зруйнують. Зараз той кібець — Улагай. Твій Епікур сам не був щасливим, бо думав тільки про особисте, власне щастя, а не вийшло у нього. Щастя можна досягти лише в боротьбі, лише гуртом, під проводом Комуністичної партії. Так учить найбільший філософ усіх віків — Володимир Ілліч Ленін.

Тишко посміхнувся на докази Стасюка і крутнув головою.

— У тебе, Петре, на все одна відповідь: Ленін, класова суть, боротьба гуртом. А де просте людське щастя?

— Воно в гурті, у взаємодопомозі.

— У гурті, взаємодопомозі? Ти навіть не скажеш, з чого складається щастя. А слова твої — суєта суєт.

— Нічого казати, — відрізав Стасюк. — Усі знають, що таке щастя.

— А зараз перевіримо, — загорівся Тишко. — Ось перед нами стоїть індивідум непорочний, можна сказати, неорана цілина, що іменується у списках станичної Ради Іванком Дикобродом. Стоїть, усміхається, ніби все знає, все йому ясно. Іванку, скажи, що таке щастя, з яких частин складається воно? Ну, суєта, відповідай...

До таких випадів Тишка Іванко звик. Не раз він слухав суперечки Тишка, Стасюка та Устименка. І тому зараз прийняв виклик спокійно:

— Я премудростей не знаю. Кому судилося бути щасливим, до того щастя прийде. Лише самому треба не проґавити. Як кажуть: «На бога надійся, а сам гав не лови».

— Ох, суєта, мелеш язиком, що баби кажуть. Так знай: щастя складається з двох частин. Перша — здорове тіло, друга — спокійна душа або ж чиста совість. Ну, природа наділила тебе добрим здоров'ям, робота в степу надовго збереже тебе, але щасливим ти не будеш.

— Чому?— тривожно запитав Іванко.

— Епікур сказав: хочеш бути щасливим — не закохуйся. Любов — це страждання. А ти закохався в дівчину на ярмарку, наобіцяв їй золоті гори, та й...

— Про ту мовчи.

— Ага, суєта. Сердишся, страждаєш. Любов — єсть страждання.

— Брехня! — спалахнув Іванко. — Любов — то велике щастя. Напевно, твій Епікур був нікчемним парубком, нікого не любив, тому й казав таке,

— Ні, суєта. Він кохав одну дівчину, але не встиг одружитися, бо політичні супротивники вигнали його з Афін. Жив на чужині. Страждав без неї.

— Гм... Страждав. Треба було вкрасти дівчину, відняти й жити щасливо, сімейно.

— Друзі, цей індивідум думає, що тільки поцілунки роблять чоловіка щасливим. Ох, суєта суєт...