Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Ні, не тільки це! — спалахнув Іванко. — Сам мені говорив, що Епікур закликав творити добро, а зараз убити Улагая — кібця лютого — хіба це не добро? А ти боїшся за свою шкуру й мелеш про Епікура.

— Молодець, Іванко, — похвалив Стасюк.

— Я думаю, Іванко в точку попав, — тихо заговорив Устименко. — Путаник ти, Тишко. Я раніше слухав твоє базікання про Епікура, терпів. Думав — перемелеться, мука буде. Не хочеш іти з нами — не треба. Думали сьогодні прийняти тебе в члени комсомолу. Кандидатський стаж кінчився. А виходить, рано тобі в комсомол.

Тишко блимав очима, топтався по набоях. Конопатини спалахнули, загорілися, він сердито, промовив:

— Піду на Врангеля. А в комсомол прийміть. Ти в комсомолі, а я що, суєта якась? Прийміть. Я вже з Епікуром не возюся. Тепер Толстого читаю. Не віриш? Дивись!

Тишко підняв полотняну сорочку. На животі, за поясом, була заткнута книжка з портретом Льва Толстого.

— Ну, це вже краще, — повеселішав Стасюк. — Гляди, він скоро і «Капітал» Маркса буде з собою носити.

— Пробував читати, а не втну. Але буду. Не виганяйте з комсомолу. Я піду на Врангеля, — конопатини на обличчі гасли. — Без вас, друзі, мені суєтно.

— До нього ж і йти недалеко, — промовив Іванко. — Отаман Тимошенко, Бугай та інші бандити зараз сидять на току Луняки. Чоловік десять.

— Оце так новина! Улагай під боком... Давно ти їх бачив? — запитав Стасюк.

- Та тільки-но. Оце прибіг, зліз із коня й до вас.

— Ну, ходімо, розкажеш, — Стасюк повів Іванка бульваром. Вислухавши розповідь, сказав: — Ти їдь назад. Скажи тому козакові з Батуринської станиці, що Немирівська повставати не буде. Куркулів ми заарештували. А Луняці велика подяка. І перекажи так: нехай вертається до станиці. Розпочнеться в степу, то загине ваша родина й він. Ми до станиці Улагая не допустимо. Вирушимо назустріч.

— Коли виступаєте, Петре?

— Чекаємо наказу з округи.

— Петре, візьми й мене.

— Ні, ти наш червоний розвідник. Посидь, я принесу перепустку, щоб наші патрулі не займали.

Стасюк побіг до Ради, а Іванко всівся на бульварі. Радів, що таку серйозну справу довірив йому Стасюк, і в той же час сумно було, що не поїде із загоном по станицях. Вітер колихав верхівки яворів, шелестів листом, а внизу бавився чубом парубка. Тиша, ні душі, аж ось від церкви долетіли знайомі голоси.

У червоній рясній спідниці, притулившись до церковної огорожі, стояла Марфа Гайдайка. Ось вона так задерла голову, що картата хустка сповзла з кіс, вдивляючись у дзвіницю, гукала:

— Кузьмо, чуєш! Не ховайся там, бачу, бачу. Зараз же йди додому. Чуєш, що я кажу тобі? Злазь, а то покину тебе, неслуха такого, й поїду до сестри жити. Хату кину...

У вікні дзвіниці показався Кузьма Гайдай. Вуса настовбурчені, посварився кулаком:

— Я тобі кину хату. Я тобі піду!.. Півдня тут стовбичиш, а корову дідько подоїть? Ой, я провчу тебе... Бігцем до хати ма-а-арш!

Жінка не слухалась. Вела своєї:

— Кузя, Кузьмушко, богом прошу. Злазь та й додому підемо.

— Марфо, не сердь мене, бо відлупцюю, — сварився Гайдай, показуючи кулака.

— Кузьмушко, за віщо? Я ж до тебе з щирим серцем. Я ж тобі, — захникала дружина, показуючи кошика, — а ти...

— Що там у тебе, Марфо?

— Борщик свіженький, Кузьмушко. З курятинкою. Варенички з вишеньками...

— А перцю не забула? — облизнувся Гайдай.

— Аж три стручки! Червоні, Кузьмушко. І пляшечка первачку...

— Пляшечку залиш. "Я на чатах. Борщ та вареники сюди неси. Зараз спущусь.

На майдані показався Стасюк, крикнув до дзвіниці:

— Кузьмо, гей, Кузьмо! Чуєш?

— Чую, чую, — відгукнувся Гайдай, показуючись у вікні.

— Бий у дзвони. Станичні збори скликаємо! Бий у великого дзвона. Гати так, аби в степу, на хуторах почули!

Над станицею бовкнув великий дзвін. Густі звуки повисли над хатами, вихопилися зі станиці в широкий степ і полинули до далеких хуторів. Дзвін кликав на сходку.

До майдану ішли станичники. Кожну хату птицею облетіла вістка, що прибуде Калінін. Всім хотілося побачити всеросійського старосту.

Комсомольці повиносили з народного будинку всі стільці, розставили проти трибуни. Сюди, на почесні місця, посадовили літніх людей. За ними широким колом, навкруги трибуни, стали козаки-фронтовики. Жіноцтво трималося окремо. За ним розташувалися ті, які прибули на гарбах чи верхи. Діти всілися на церковному паркані, на дахах, а хоробрі видерлися на дерева. Там цвірінчали, як жовтороті горобці.

Іванко вирвав лопуха, став старанно витирати чоботи від пилу. Тишко штовхнув його, показуючи на ставного парубка, що наближався до них.