Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Мати підняла судака й потягла його до куреня. Луняка крикнув, навздогін.

— Ганно, заріж пару індиків. Гуляти будемо. Стільки місяців не бачилися.

Луняка скрутив товсту цигарку з листа кукурудзяного качана, а Татарка набив люльку м'ятим тютюном.

—: А хлопець не вживає тютюну? — спитав Татарка, кинувши оком на Іванка. — Чи не в батька вдався? Глянути, точнісінько Пилип Дикобрід.

— Мати не дозволяє, — сказав Луняка. — Він слухняний син. Тільки погано, що пахне від нього не козаком а молоком.

Татарка поправив:

— Ти хотів сказати: не тютюном. Від козака повинно пахнути славою. А слави наживе, раз у Пилипа вдався. Добрий козарлюга був. Якось, коли замириться світ, перестанемо воювати, то давай, Гавриле, поїдемо до того Перемишля. Відправимо панахиду по козацьких душах. За Пилипа відправимо. Двоє моїх двоюрідних братів там лежить.

Поїдемо, Сашко, поїдемо. Іванка візьмемо. Хай подивиться, де воював батько.Козаки, схиливши голови, мовчали. Першим підвів голову Татарка.

— Гавриле, а гарно тут у тебе. Мальви розцвіли...

Луняка мовчав. Якби був у змові з Рябоконем чи Ти

мошенком, то мав би відповісти: «Хвала богу, всі червоні». Так попереджав Кулик. Татарка посміхнувся в ус, подумав: «Гаврило в господарство вбивається Та де йому про політику думати, коли під боком така Ганнуся».

— Кажеш, тут мальви розцвіли? Хіба це розцвіли? Відцвітають. Повесні степ червоніє від них. Пора мальви пройшла, брате.

Це зауваження Луняки не здивувало Татарку. Мимоволі подумав про Врангеля: «А мабуть, і справді Врангель запізнився».

— О, дивись, ще когось бог несе,— сказав Луняка.

Серед копиць з'явилося кілька вершників. Татарка підвівся, узяв коня за повід, запитав сторожко:

— Хто такі?

— Не турбуйся, свої люди. Знайомі. Степан Тимошенко — колишній отаман. З ним два сини: Іван та Юхим. А той, животатий, — регент церковного хору.

Вершники під'їхали, привіталися, але з коней не зіскакували. Татарка виступив трохи наперед, промовив:

— Здорові були, немирівці. Вам шлють уклін батуринські козаки. Дивлюся, як у вас мальви розцвіли,

Степан Тимошенко перехрестився.

— Хвала богу, всі червоні.— Повернувся до вершників, наказав: — Хлопці, злазьте. Тут свої. Юхиме, відведи коней, стринож.

Молодший син Тимошенка Юхим стрибнув на землю, забрав коней за повіддя, повів до річки.

— Іванку, допоможи, — гукнув.

Коло річки, триножачи коней, запитав:

— Тут тихо? Комсомоли твоєї немає? Я про Стасюка питаю та Устименка. Твої дружки. Вони з Жалобою за нами пантрують. Так і дамося в їхні руки...

— Сам бачиш, тут нікого нема.

— Все з ними водишся, на нашу вулицю дорогу забув. Мо', сам комсомольцем став?

— А тобі яке діло? — запитав Іванко. — 3 ким хочу, з тим і дружу. А тобі раджу не водитися з Редькою та Списом. Не кажу вже про Лаханька — першого п'яницю та конокрада.

— Зате вони добрі козаки, —заступався Тимошенко. — Твоїм комсомольцям голови повідкручують.

— Хто повідкручує?

— А-а-а, так ти ще нічого не знаєш?

— А що я повинен знати?

— Коли треба буде, тоді й скажу. Тоді й погомонимо...

— Мені з тобою давно треба погомоніти, — зло сказав Іванко. — Тетяну Опачанову хто знеславив? Ти. А на мене твоя компанія брехню пустила.

Юхим лагідно промимрив:

— Не гнівайся, Іванку. Зараз не до дівчат.

— Що ж робиться? Куди це ваша кумпанія зібралась?

— Це — військове діло, — відповів Тимошенко. — Ходімо до козаків, сам узнаєш.

Підходячи до гурту, Іванко почув, як старий Тимошенко допитувався в Татарки:

— Ти сам прибув а чи Рябокінь прислав?

— Рябокінь.

— Який дав наказ?

— Наказано тобі негайно підняти всіх біло-зелених, які під твоєю рукою, мобілізувати козаків і зразу вести на Брюховецьку. Рябокінь сподівається, що приведеш не менше як три полки.

— Куди загнув... Три полки. Ніяк цього не можна.

— Чому не можна?

— А тому, що не я нині в станиці отаман. Ледве від Жалоби вихопився. Приведу, може, десятків зо три. А може, тільки цих,— указав Тимошенко на своїх людей.

— Не густо. Не зрадіє Рябокінь, — покрутив головою Татарка.

Тимошенко сердито поводив очима.

— Цікаво, — вставив слово Луняка, — скільки війська

висадив Врангель?

— Точно не скажу, але дужу армію.— відповів Татарка. — Крім того, велику надію покладає на нас, козаків...

— Сашку, — перебив його Луняка,— а чи не буде з Врангелем того, що було з бабою Гапкою?

— Не розумію, — знизав плечима Татарка, — з якою Гапкою?