Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Та моя бабуся Гапка, царство їй небесне, раз надумала розбагатіти. Ну й заходилася горобців ловити. Старається, ходить тихо, підкрадається до них, як кішка. А я й питаю: «Бабо, що ви робите?». Відповідає швиденько;«Горобців ловлю».—«А багато піймали, бабо?»— «Та як цього спіймаю та ще дев'ятеро, то матиму цілий десяток».

Козаки засміялися. Старий Тимошенко скипів:

— Чого зуби скалите?! Негоже, козаки. Мо' думаєте, що Врангель армії не збере? І ти, Гавриле, — напустився на Луняку, — не до речі байку розповів. Не до речі. Ти мені байками не завішуй очей. Прямо скажи.

— Скажу і прямо...

— Ну-ну, говори.

— Не вдержався в сідлі, не втримається й на хвості.

— Знову витребеньки? Думаєш, не проженемо комуністів?

— Думаю, що ні. Денікін під Москву підходив. Вважай, вся Росія у нього була. А де він зараз? Гай-гай, та ще й зелененький... Не підуть до Улагая козаки.

— Ми всі підемо, — вигукнув Тимошенко. — А зараз треба послати в станицю посланця. Мені туди їхати не можна. А що там діється, треба знати.

— Посланця треба, — промовив Луняка, поглядаючи на Іванка. — Ти хлопче, поїдеш. Сідлай Панича й злітай до станиці. Подивись, що роблять Стасюки. До станичної Ради зайди.

Від кабиці прибігла стривожена Ганна і вхопила Іванка за руку:

— Не пущу дитину. Там його заарештують.

— Мамо...

— Що «мамо»? Не поїдеш! А ти, Гавриле, що собі думаєш? Куди дитину посилаєш. Хіба нема кого?

— Нема, Ганно. Зрозумій, що в станиці йому безпечніше. Тут, мо', через годину улагаївці будуть.

Ганна випустила руку Іванка.

Луняка, допомагаючи сідлати коня, наставляв хлопця:

— Спочатку знайди Петра Стасюка. Все розкажи йому, що чув і що бачив. А Тимошенка нам слухати не треба.

Хлопець погнав коня степом.

Не встиг Іванко від'їхати од току, як побачив, що. в степу не все гаразд. Раніше всі шляхи, стежки й доріжки гомоніли від гуркоту коліс, погикування погоничів: днями Й ночами возили снопи. Накладали високі гарби, й здава лось, що шляхом посуваються хати. На пасовиськах вибрикували телята, гасали жеребчики. Тепер усі шляхи пусті, мовчазні, на пасовиськах ані худобини.

— Знають про десант, знають, — повторював Іванко, пускаючи коня галопом.

Під станицею поміж копицями чорніли горбки землі, довгим ланцюгом розтяглися люди. Придивився й зрозумів, що вони риють шанці.

Під вітряком на купі соломи сиділо троє озброєних козаків. Помітивши вершника, підвелися, клацнули затвори гвинтівок.

— Хлопче, стій! — підняв один руку.

Другий промовив:

— Та це ж Іванко... Нехай собі їде.— І мовчки сіли на солому попід жерделями.

Рідна вулиця здалася чужою То, було, по ній не проїдеш, щоб на тебе не сичали завзяті гусаки, не хрюкали свині серед дороги. А сьогодні навіть курей не видно, які так любили купатися у густій пилюзі. Неначе злим вихором виметено вулицю. Тиша в широких дворищах, на токах. Тільки Векла, дружина Луняки, стояла за хвірткою, вдивляючись у вершника. Впізнавши, похапцем відчинила ворота, квапила Іванка:

— Ховай коня до стайні. Стасюки побачать — заберуть. Тута всіх коней забрали. Ще вранці погнали до Тихорецька. Щоб Улагаєві не дісталися.

— Стасюки дома?— запитав Іванко.

— Всі дома, шкури мнуть, щоб їх лихо мняло. Тільки комуніста немає. Гасає по станиці, коней у людей відбирає, аби йому дух відібрало. Швиденько порайся, за чим тебе послано, та жени назад. Скажи Гаврилові, хай коней

в очерети заховає, а додому не приїжджайте, бо заставлять або скотину гнати, або шанці рити, щоб їм могили порили.

— Скажу, тітко, — пообіцяв Іванко й стрибнув через тин до хати Стасюків.

Старий Стасюк та двоє молодих синів стояли коло верстаків й утинками кіс чистили мездру з овечих шкур. Посипали гашеним вапном, м'яли їх, і вони робилися м'якими й білішими від снігу. На двох мотузках, натягнутих від жердели до акації, висіло кілька десятків, шкур, недавно витягнутих із заквасочних чанів. Від них несло такою кислятиною, що дух забивало, сльози витискувало.

Іванка завжди тягнуло до цих роботящих людей.

Привітавшись до хлопця, старий Стасюк запитав:

— Панів отаманів чекаємо, Іванку? Як будемо вітати? Деякі нетерпляче шугнули із станиці. Не дочекаються, доки сам генерал сюди навідається, а ти в станицю прителіпався.

— Не кусайтеся, дядьку Василю, — спохмурнів Іванко. — Скажіть краще, де ваш Петро?

— Та де ж йому бути? Десь у Раді. Готуються зустрічати генерала.

— Ну й я побіг до Ради, — мовив Іванко й стрибнув через тин на вулицю.