Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Він хитра лисиця, батьку Панасе.— Задумав бити нас не лише вогнем, а й політикою. Оголосив земельний

закон, що наділяє селян землею. А який час вибрав , для походу? Підігнав під кінець молотьби. Думає, козак обмолотиться, чого б йому й не повоювати? У Центральній Росії голод, наш уряд оголосив продрозкладку на чотириста мільйонів пудів, і майже весь тягар її лягає на Північний Кавказ. Одна Кубань до жовтня повинна дати державі шістдесят п'ять мільйонів пудів. Це сьома частина всієї продрозкладки республіки, а лягає на одну Кубань.

— Не така вже й трудна цифра,— зауважив Жалоба. — Часто-густо французькі скупщики значно більше вивозили з Кубані, а вона все одно мала досить хліба. Ми вже тут прикидали, як продрозкладку вивезти, що лягла на нашу станицю. Більше дамо державі.

— Добре, батьку Панасе. А Врангель залякує козаків, що вивезуть усе, під мітлу.

— Собака гавкає на сонце, а воно собі світить. Нехай бреше, а люди бачать, що беремо справедливо. Диви, як барон за хліб чіпляється.

— Так він же обіцяв Антанті хлібом за допомогу заплатити. Хоче голодом задушити революцію.

— Та киньте ви про того Врангеля та про всяку нечисть балакати, — обірвала їх Федося. Вона поставила на стіл миску борщу. — Остапе, клич свого товариша. Хто там у тебе з кіньми?

— Каймет, мій ординарець.

Іванко стояв на березі річки. Очерети колихнулися, затріщали. Ось вони роздалися, і з'явився вершник. Це був кремезний козарлюга, його давно не голене обличчя заросло чорною щетиною. Довгі вуса звисали на груди. Чорні очі дивилися насторожено. На широченних плечах суконна гімнастерка, просякнута сіллю. Іванко зрозумів, що перед ним бувалий козак-фронтовик.

Вершник побачив Іванка, спинив коня й блимнув гострими очима.

— Здоров був, парубче.

— Здрастуйте і вам,— у тон йому відповів Іванко. — Чого рибу лякаєте? Хіба не знаєте, що гребля праворуч?

— Е, парубче. Не завжди второвані шляхи годяться козакам.

Іванко мало не вигукнув: «Я вас знаю! Ви той самий козак Татарка, що гуляв на брюховецькому ярмаркові». Проте він стримався, підступив до вершника.

— Ви, дядьку, когось боїтеся? Або за кимсь стежите? Боятися можна бога, а стежити за конокрадами. Тут немає чужих, не бійтеся.

Козак осміхнувся.

— Дякую. Щось ти дуже балакучий, парубче. Чи, мо' довго мовчав?

— Балакучий тому, що ви мені одразу чомусь до вподоби. Ніби ви мені близький родич. Потім — ви чолов'яга дужий та здоровий. А такі люди не бувають лихими.

— Дякую, хлопче... Ну, раз я тобі не здаюся злим, то, може, скажеш, чи далеко до коша Луняки?

— А оце і є кіш Луняки.

— Гаврило на коші?

— Тут.

Від куреня понесло димом кизяка. Іванко оглянувся й побачив, що мати вже розпалила кабицю.

— Твоя сестра?— запитав козак, показуючи на матір. — Проворне дівча...

— Ні, дядьку, то моя рідна ненька.

— Ого, парубче. Сто років тобі жити, раз таку неню маєш. Луняка тобі родич?

— Ми в супрязі з ним.

Вершник колихнувся в сідлі, і його кінь вихопився на берег. Вода стікала струмками, і коло копит з'явилися невеличкі калюжі. Навчений кінь стояв нерухомо.

Берегом, не поспішаючи, йшов Луняка. Його широченні груди були густо зарослі. На волоссі дрижали краплини й сяяли в промінні сонця. У правій руці тримав за зябра великого судака. Той виривався, бив хвостом по мокрій траві.

Впізнавши гостя, Луняка пішов швидше.

— Ба, ти дивись, яка оказія! Самого Татарку бог приніс! Ось на кого не чекав, а бачити радий. Ой, радий, братику Сашко, бачити тебе. А йди-но, мокра тварюко, геть, — кинув на землю судака і став обіймати гостя.— Ну, як ти, Сашко, надумав приїхати? Та умри ти зараз, а кращого вже не придумаєш. Давай же почоломкаємось.

Він відступив від гостя й крикнув до куреня:

— Ганно, чуєш, Ганно! Біжи сюди. Глянь, кого бог послав.

Мати підбігла, низько уклонилася.

— Драстуй, Сашку. Давно не бачились. Просимо до куреня.

Татарка подав руку.

— І ти, молодице, тут?

За неї відповів Луняка:

— Ми в супрязі. Молотимо. Допомагаю сімейству загиблого Пилипа.

Лице Татарки посмутнішало. На ньому наче пройшла хмарка.

— За клопотами друзів забуваємо. Добре, Гавриле, робиш, добре. Буде час, і я щось пришлю Пилиповим дітям.

3 очей матері закапали дрібні сльози.

— Дякую, Сашку. Спасибі богові, живемо, хліб жуємо не гірше інших людей. Ну, ходімо ж до куреня.

Луняка заперечив:

— Ганно, що ти кличеш до ненакритого столу? Ми тут посидимо, покуримо, а ти добрий сніданок приготуй. Юшку звари, бачиш, який кабанюка лежить, — показав на судака.