Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Хто тебе зобидив, Панасику, та я йому очі повидираю. А мо', голодний, так зараз борщику поїси. Смачний:

Федося любила свого Панаса. У вісімнадцятому році загинув єдиний син у боях з денікінцями, й тепер вона, всю любов до сина віддавала чоловікові. Схопилася — і на столі запарував борщ.

— Та чого ти такий, Панасику? Що сталося?

— Та ніби нічого не сталося, а душа ниє. Регент Бугай дуже низько кланявся.

— Побачив начальство, кланявся

— Тривожно мені, Федосю. Дуже низько та привітно кланяється регент. Чує, лисиця, провину, замітає сліди. Бандити в нього бувають.

— Панасику, ти скоро в своїй жінці будеш бандитів бачити Ось вечеряй та будеш роздягатися. Я соломки намостила, щоб ти ніг не застудив.

— За внуком заскучав, Федосю. За хлопчиком Остапа. З'їздила б до Чигиринської, попросила його в баби Заплюйсвіччихи. Може, вона дала б нам хлопчика на якийсь час. А ні, так саму її привези сюди. Рік онука не бачив. Дивно якось. І не рідного сина дитина, а бачити хочу. Сурйозно.

— Поїду, Панасику. Вечеряй, а я буду ядро кидати.

Поки він сидів за столом, Федося рогачем витягла гарматне ядро з печі й кинула до шаплика. Вода зашипіла, запарувала. Ядро крутилося по шаплику.

— Ба, ба, що виробляє, кляте,— сказав Панас. — Скільки років його печемо, а не розколеться, не трісне. Я ще малим був, коли мій батько повернувся з Болгарії та привіз це ядро. Турки на смерть нам його готували, а он як пригодилося.

Федося кидала до шаплика пучки любистку, подорожника й череди.

По хаті пішов аромат розпарених трав.

— Ну, ось вже можна й у шаплик.

У цей час тихо рипнули вхідні двері. За порогом, тримаючи шапку в руках, стояв молодик.

Федося сполохано загримала:

— Ой, хто там?! Не можна. Голова купатися буде. Почекайте.

Панас, босий, ступнув до порога.

— А, це ти, Юрку, це ти, Устименку. Бачиш, мене купають... Можливо, у тебе справа терпить, так почекай.

— Та воно як сказати? І терпить, і не терпить. Степан Тимошенко, отаман, з очеретів виліз. Він зараз у регента.

— О, сурйозна справа, — промовив Панас. — Федосю, накинь щось на себе, хай хлопець зайде.

Юрко переступив через поріг, щільно причинив двері.

— Панасе Григоровичу, ви самі знаєте, що наймичка регента, Зіна Скілкова, дівчина наша. Тимошенко й ще троє з плавнів вийшли. До вечора списки якісь писали до поминальної граматки. Піп приходив до них. Йому Тимошенко молебень замовив.

Панас почухав потилицю.

— Оце тобі, Панасе, й дзвони у великий та малий дзвін. І що вони писали у тую поминальну граматку?..

— А бодай вони себе туди записали, — перехрестилась Федося.

Панас і Юрко пішли.

У кабінеті секретаря партійного осередку ґнота вкручено, лампа ледве блимає. На лавах сиділи мовчазні комсомольці, тримаючи гвинтівки коло . ніг. Стасюк відірвав очі від списку, глянув на Жалобу:

— Панасе Григоровичу, я збираю весь ЧОН. Дзвонили з станиці Уманської, що Врангель висадив десант в Криму. Бої на всьому Азовському узбережжі. Радять вжити заходів, аби куркулі не повстали та не з'єдналися з бандитами.

— Бандити вже тут. Виходить, вони раніше нашого знають про десант. Чому Уманська нас вчасно не сповістила? Цілий день минув!..

— Кажуть, дроти було пошкоджено під станицею Крилівською.

— Петре, висилай патрулів. Кого здибають на вулицях, нехай ведуть сюди. Станицю оточити залогами. Нікого не випускати. Я піду Тимошенка брати. Зі мною Юрко Устименко піде й Тишко з Гайдаєм.

— Не мало, Панасе Григоровичу?

— Досить. Патрулі ж недалеко будуть. Гайда, хлопці.

Під парканом великого дворища регента Бугая Панас

зупинився. Паркан — що стіна, ворота — що фортеця. За ними затявкало шарча. Зразу ж відізвалися густі баси вовкодавів. Панас думав, як дістатися до хати, коли маленька хвіртка у воротах потихеньку відчинилась й вислизнуло тонюсіньке, струнке дівча. До нього підступив Юрко:

— Зіно, регент удома? Тимошенко тут?

— Вечеряють у залі. З ними Балабась, Малинка, Величко.

— У які двері пройти можна, Зіно?

— Всі позамикано. Мені наказали бути на дворі, стежити. Собак всіх спущено з ланцюгів, а собаки — хижаки...

— Зіно, зможеш собак вдержати, аби не гарчали?

— Я заведу їх до літньої кухні і зачиню там, — шепнуло дівча й зникло за парканом.

Собаки заскиглили. Було чути, як вони лащились до дівчини, Жалоба хвилину зачекав, а тоді рушив до двору. Наказав:

— Хлопці, оточіть хату.

— Ой, замало нас оточити, — шепнув Гайдай. — Ба, скільки набудовано, та як...