Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Іванко стояв опустивши руки. Його не здивувала поява Луняки, адже той сам був на війні, недавно вернувся, щоб набрати коней для полку. Луняка глухо сказав:

— Ось, значить, як, синку... Убили німці твого батька... Краще б мене вбили: діток бог не дав, а вас тут, як гороху насипано, — кинув він сумний погляд на братів та сестричок Іванка, що, замурзані та босі, стояли купкою.

Почувши це, мати заплакала ще дужче, заголосила:

— Ой діточки мої, голуб'яточка мої. Та що ж я буду робити з вами? Та чим годувати вас? Чим поїти та у що вдягати? Та пропали ж ми без нашого батька. Ой пропали... Та хоча б вас у мене менше було... Та ідіть же до мене, сирітки мої, та поплачемо разом...

Вона зсунулася з тапчана, на колінах приповзла до дітей, пригорнула всіх до себе. Три сестри і п'ять братів Іванкових голосно заплакали. Тільки він стояв осторонь. Похмурий, мовчазний.

Мати підняла голову, глянула на нього.

— Іванку, сину мій любий. Чому ти не плачеш? Хіба тобі не жаль батька?..

Іванко не плакав. Йому не вірилося, що батька, такого великого, дужого та гарного козака, можна вбити.

— Слізьми батька не воскресиш, — сказав і додав: — Піду я німчуру бити... Різати старого й малого...

— Ой лишенько мені! Та в своєму ти розумі, що таке мелеш? — витирала мати сльози.

А Луняка гостро подивився на нього.

— Не поспішай, хлопче, на фронт. Ще прийде твій час. Тоді й відплатиш за батька... А ти, Ганно,— повернувся він до матері, — не журися. Не губи себе тугою та нудьгою. Повернусь живим з війни, допоможу. Не дам бідувати. Землі у вас вистачить, будете з Іванком- робити в мене, а я у вас. Гуртом землю оброблятимемо і проживемо. Ще так добре заживемо, що все горе забудеться.

Іванко згадував: Луняка скоро виїхав на фронт. Війна затяглася, і вони зовсім збідніли. Сибірський мор забрав корів, коней украли конокради, двір занепав. Але тут повернувся Луняка живий та здоровий й узявся за господарство. Мати та Іванко обробляли йому більше як півсотні десятин, а за те він дав лад їхнім шістьом десятинам пшениці та десятині соняшників. Луняка мав п'ятнадцятеро коней, багато худоби, плуги, косарки, гарби. Брати та сестри Іванка були малі, та всім знаходилася робота по силі: пасли худобу, гусей, пололи городи та баштани, збирали садовину, дерли пір'я, скубли вовну.

Луняка був дужий та жадібний до роботи і працював як віл. Він за день робив стільки, що всі вони не зроблять, було, того за тиждень. Та це не заважало Луняці бути веселим, щедрим та уважним до Ганни, до її дітей. Потім Іванко зрозумів, чому Луняка такий щедрий та чулий. Випадково дізнався, що мати любиться з Лунякою і дуже обидився. Пам'ятає: схопив вила і хотів заколоти Луняку, та мати не дала. Гірко плачучи, благала:

— Іванку, сину мій. Ти не мала дитина, зрозумій. Я дуже люблю його... Він добрий. Буде тобі за батька. Я заміж за нього піду. Та подумай, синку, що було б з нами, якби не Луняка. Він хороший, і я люблю його. Я ж теж ще молода, сину. І жити ж нам усім треба...

В курені Ганна сказала Луняці:

— Дивись, Гаврило, скоро розвидниться, а Іванка немає. Чи то ще не скінчив роботи, чи то спить десь під копицею...

— Спить десь, — відповів Луняка. — А може, сонце зустрічає. Взяв моду, лежачи на копиці, дивитись, як сонце сходить. Лежить та про дівчат думає. Здоровий хлопець, дебелий та дужий. Йому подавай тепер дівку добру. По собі знаю. Оженити його треба, а то наробить лиха. Треба женити, Ганно.

— Рано, Гавриле, рано, — не згоджувалась мати. — Ще молода дитина.

— Еге, молода, — усміхнувся Луняка. — Дівчат псувати так не молода дитина. Хто Тетяні Опачановій живіт напхав? Ось-ось народить... Іванкова робота. Кругло зроблено.

— Та то брехня на хлопця! — обурилася мати. — Воно ще нічого не розуміє по дівочому ділу... Вимахало таке, що чуб вище стріхи, а душа дитяча.

— Кажу тобі, Ганнусю, ожени його,— наставляв Луняка, — а то хильнеш з ним лиха. Отаманів синок, Юхим Ти- мошенко, хотів сватати Тетяну Опачанову, а як довідався, що Іванко зробив з дівчиною, так і відсахнувся. Старший брат Тимошенка нахвалявся розвалити Іванкові голову,

— То брехня на Іванка, — заступилась мати.

— А Іванка битимуть.

— Ну, цього не буде,— засміялась мати. — Слава богу, вдався в свого батька, в Пилипа. За сина я спокійна,

— Воно-то так, — погодився Луняка,— але велике зло затаїли Тимошенки за Тетяну.

— Та брешуть ті кугути! — гнівно відказала мати. — Самі вони побавилися з дівкою, а тепер підвернулась багатша з хутора, от і ославили Тетяну. Та ще й нашого Іванка , туди припрягли. Хочуть, іродові душі, відкрутитися. Нічого не вийде. Люди знають.