— Недавно прийняв. Чудна якась дівчина...
Наймичка підходила все ближче й ближче. Зупинилась
перед Куликом, спитала:
— Здрастуйте. Ви знаєте мене? Знаєте, де я раніше жила?
Збитий з пантелику Кулик мовчав. Наймичка знову запитала:
— Може, згадаєте, хто я? Придивіться й скажіть. Мовчите? Прошу вас, не мовчіть. Нагадайте, бо сама я забула. Все, все забула.
Татарка підвівся, взяв наймичку за плечі, повернув до хати.
— Іди, іди, дівчино, та спи. Дасть бог день, пригадаєш. Іди, бідненька, та спи.
— Як мені спати, коли я все забула, — шепотіла наймичка, йдучи до хати. — Забула. Все забула. І хто мені нагадає?
— Що вона забула? Чого ви не сказали?
— А нічого мені казати, — сумно промовив Татарка. — Вона сама не знає, що забула. Кожного питає, кожного просить нагадати. Особливо вечорами на неї це находить. Гарна, роботяща, а щось із головою...
— Чому не дали мені придивитися до дівчини? Я добре запам'ятовую людей. Хоча й при місяці, а зміг би впізнати. Мені навіть здалося, що я вже бачив цю дівчину.
— Е, Федоре, облиш. Де ти міг її бачити? Привезли нам родичі з Закубання. Знайшли вони її десь у глухій гірській ущелині, непритомну, напівзасипану піском, закидану гіллям. Чабанські собаки її почули, а так би чабани пройшли мимо з отарою.
— Бував я й там, Сан Саничу.
З хати крізь прочинені вікна почувся зойк Наталі:
— Ой, не кидай мене, не від'їжджай!..
Відразу ж заголосила дружина Татарки:
— Наталю, доню мила. Що з тобою? Та скажи, скажи матусі...
Кулик нервово спитав:
— Що з Наталею?
-— Чого, чого,— передражнив Татарка.— Та приснилось, що заміж за нелюба віддають, ото й ґвалтує. Дівчатам і наяву, й уві сні тільки хлопці й сняться.
Кулик підступив ближче.
— Хіба нелюб сватався?
— І не один...
— Хто? — ревниво видавив Кулик.
— Ну, сусіда мій, Петрусь Кузнецов.
— Ну, цю комсомольську гниду почеплю на першій гілляці. А ще хто?..
— Ну, захтокав. Сам піди до хати, втихомир наречену. Вона всю правду й скаже,
— Немає часу, — промовив Кулик — Хай не знає, що я тут був. Хочеться глянути, але... Ще розгнівається, що воюю... Пам'ятаєте, тоді, на Брюховецькому ярмарку, побачила мене з хлопцями Рябоконя й мов не та стала. Викликаю, не виходить, а стрінемося — очі холодом віють.
— Сам винен. На її очах пораненого вбив. Цього вона забути не може. Людину вбити великий гріх...
— Хіба ви не вбивали, Сан Саничу? А вона любить вас...
— Убивав. Так у бою вбивав, а ти пораненого, на її очах. Нервова стала. Ночами кричить. Піду гляну, що з нею.
Кулик сіпнувся вбік.
— Мені час. За Немирівську головою відповідаєте,— нагадав він Татарці й зник за стіною конопель та мальв.
Татарка зайшов у хату, гримнув:
— Гей, баби! Чого гвалт підняли? Спати заважаєте. Що трапилося?
Обізвалась дружина.
— Щось лихе Наталі приснилось. Тремтить. Ніяк до пам'яті не прийде.
Татарка нахилився до дочки, підняв і на своїх руках переніс з помосту, де вона лежала з меншим братом та сестрою, на ліжко.
— Отут лежи. Я води криничної принесу, нап'єшся, заспокоїшся.
Швидко збігав по воду і подав дерев'яний ківш.
— Попий, дочко. В хаті задуха, воно й лізе всяка нечисть. На току треба спати. На святе місце нечисть боїться носа сунути. А що тебе мучило, доню? Не затаюй від батька...
Наталя поставила ківш на стіл, усміхнулась.
— Тепер і сама бачу, що нічого страшного не трапилось... Приснилося, ніби мій наречений на війну поїхав, а мене кинув. Просила не покидати мене, а він не послухав...
— Хо-хо-хо, — зареготав Татарка. — Кому що, а курці просо. Не бійся, Федір Федорович на війну не поскаче. Не покине тебе. Він сам боїться, аби ти не піднесла йому гарбуза. Міцно причарувала вчителя...
— Ну й слава богові, що воно так, — перехрестилась мати на ікону. — Такий чоловік, а бере просту дівчину. Та тобі, доню, треба йому ноги мити й ту воду пити.
Наталя рвучко підвелася, повернулась до матері.
— Мамо рідна, не Федора Федоровича я бачила уві сні. За другим плакала, другого молила...
— Кого?— глухо запитав Татарка.
— Того, кого бачила на брюховецькому ярмарку.
— Ой лихо мені,— вдарила мати в долоні.— Та дивіться, люди добрі, що воно скоїлося з дівчиною?! Знову той пройдисвіт ярмарковий з'явився! Та коли ж то він згине! А пішов би ти, бісів сину, світ за очі! Пішов би все вниз головою! Все в болота та в копанки!
— Мамо, гріх вам так,— скрикнула Наталя, простягуючи руки.
— Ні, не гріх. Хай не спокушає мою дитинку...
— Облиш, жінко,— суворо сказав Татарка. — Все те пусте. Та й ти, дитино моя, вбила собі в голову чорт батька зна що! Може, й бачила когось на ярмарку, та то все пусте. Може, й немає такого. Одна вигадка дівоча, та й годі.
Читать дальше