Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Почувся глухий, але дужий гуркіт. Йому здалося, що здригнулася земля і загойдався каюк.

Гу-у-у-ух....

Кулик випустив весла, і вони повисли на уключинах. Почувши другий вибух, перехрестився.

— Слава тобі боже! Заговорили... Починається...

Нещодавно він був у Криму, в ставці барона Врангеля. Його навіть запросили на нараду. І ось — десант висаджується. Командує генерал Улагай. Там, на нараді в барона, Кулик познайомився з братом Татарки — білим полковником.

Ніколи не думав, що гуркіт гармат може бути такий приємний.

Він поплював на руки й так швидко погнав каюк, що лиманом покотилися хвилі, забулькала вода. Тепер уже не страшно: ніхто не почує плескоту, коли б'ють гармати.

Незабаром місячне коло потемніло й пірнуло в очерети. Над лиманом густіла темрява. В цій чорній сутіні Кулик ледве розгледів невеличку кладочку, що біліла серед густої порослі височенних мальв на кручі. Він причалив до кладки, піднявся на гору й почимчикував до степового коша козака Сашка Татарки, навколо якого сутеніли височенні явори.

Скоро опинився коло невеличкої хати-мазанки, які будують, козаки на своїх земельних паях, аби пересидіти негоду під час праці в степу. Мазанка, ніби соромливе дівча, заховалася в гущавині мальв, щоб чужий не побачив її убоге вбрання.

«Моя Наталя спить, — зітхнув Кулик. — Відгородилася мальвами, паничами. Не продертися до її віконця. Дивно. Здається, де лише ступне нога Наталі, там зразу мальви ростуть, паничі з землі лізуть. І гарна ж та дика, як її улюблені квіти».

Кулик обігнув ріг хати, пройшов повз конопляне поле і опинився на току, де на гарбі лежав господар степового

коша. Одна рука звисла з гарби і торкалась купи золотої пшениці.

— Сан Саничу, прокиньтеся.

Татарка рвучко підвівся. Швидко підсмикнув сорочку на животі і, придивляючись до нічного гостя, промовив байдуже:

— А-а-а-а... Це ти, Федоре... Як ти узнав, що я тут?

— По храпу, Сан Саничу.

— А-а-а-а, — позіхнув Татарка, потягуючись. —Живий чоловік, тому й хропе. Всяка нечисть до сонного побоїться підступити. Чує, що козак живий та міцний. А тебе чого серед ночі чорти носять? Невже до Наталі так пізно? Не гаразд, хлопче. Тут я тобі не помічник. Не батьківське діло. Зумій сам дівку викликати.

— Я не до Наталі Олександрівни. Я до вас, Сан Саничу.

— Не люблю я, Федоре, в тобі того,— поморщився Татарка. Все у тебе: Сан Санич, Наталя Олександрівна. Був би ти городським, на поріг би не пустив.

— Сан Саничу, Наталя буде дружиною вчителя. Хай звикає до культури.

Так знайшов би собі культурну. І не мучився б. Кажи, чого тобі треба. На зорі дуже спиться.

— Почалося...— значно промовив Кулик, дивлячись в очі Татарці.

— Почалось? — перепитав Татарка. — Що почалось! Чого ти мені загадки гнеш?

— Прислухайтесь — і зрозумієте...

Татарка дістав кисета й почав крутити цигарку. Викресав вогню, запалив і вже тоді сказав, пускаючи дим:

— А-а-а-а, гуркотить. У людей дощ іде. Може, і сюди прийде: Треба зерно до хати занести.

— Та ви, пане старший уряднику, добре вслухайтеся. То не грім. То гармати Улагая. Вчора Врангель висадив десант у станиці Охтирській. Сьогодні уже воюють за Ольгинську.

Татарка мовчки смоктав цигарку.

Кулика ця Мовчанка ніби вдарила. Він здригнувся, підскочив на гарбу і, усівшись поруч з господарем, торсав його.

Сан Саничу, та ви розумієте, що коїться? Коли наші козаки добре поможуть Врангелю, то Улагай за тиждень вижене більшовиків геть з Кубані. Розумієте? Улагайтільки за півдня захопив яку. територію! А піднімуться козаки на його заклик, тоді...

Татарка не дав йому закінчити.

— А коли не відгукнуться? А якщо промовчать козаки? Чуєш, Улагай палить з гармат, а козаки мовчать. Мовчить., козацька земля. Чуєш? Ані звуку...

Татарка широко розвів руками, ніби розкривав Куликові двері на всю землю, на весь світ.

Кулик прислухався.

Степ мовчав.

Над усією козацькою землею від Ростова-на-Дону і до головного Кавказького кряжа, від Ставропольського плато до теплих берегів Чорного та Азовського морів висла тепла тиха ніч.

І хвилі, і очерети, і трави шепотіли до місяця: не кидай нас, побудь довше, чарівнику. З тобою гарно, спокійно на землі.

Місяцеві й самому не хотілося покидати степ, та не його воля. Сонце палко кохало цю землю, тужило по ній всеньку ніч і тому було невблаганне. Поспіхом виходило на кубанське небо й бризкало таку зливу тепла і світла, що все живе тяглося до нього, ясного та блискучого, а кубанські соняшники повертали на схід свої голови. Тоді земля кубанська лежала проти сонця, немов скатертина мережана, така рівненька, як підлога в хаті гарної господині. Ніде ні ямки, ні горбка — котись боком, не зачепишся. А все, аби бути під сонцем, аби даремно не пропадав жоден його промінчик. Тому вона така соковита, ця благодатна земля, тому така родюча, а повітря солодке, запашне. Недаремно ж люди подейкують: встроми навесні у землю дишло, а за літо виросте гарба збіжжя.